6.3. Просвітницька діяльність і педагогічні ідеї М. Костомарова і П. Куліша

Визначне місце в історії української педагогіки посідає Микола Іванович Костомаров (1817 – 1888). Працюючи викладачем гімназій у Рівному та Києві, ад'юнкт–професором Київського університету, від добре знав проблеми школи і роль освіти в житті мпроду. На його думку, "Народна освіта – всьому голова, всьому основа". Усе своє життя він присвятив тому, аби реалізувати цю тезу. У "Книзі буття українського народу" Костомаров виклав свою освітню програму, в якій з метою піднесення українців на перший план ставиться справа народної освіти, за допомогою якої идійснюється "ознакомление народа с плодами образованности".

Елементарна народна освіта мусить подаватися рідною мовою, для якої не повинно бути ніяких обмежень порівняно з російською. Вченого непокоїв примітивний рівень освіти народних шкіл, І він викладав реалістичну програму початкового навчання: "Треба обмежитися елементарним викладом наукового знаття, необхідного для першої освіти. Тому на теперішній час, крім букварів, народові потрібні: коротка біблійна і церковна історія, катехізис, виривки з повчань учителів церкви, з житій улюблених народом святих і пояснення богослужіння, щоб там говорили модні поступовці, ті, що вважають можливим накидати народові матеріалізм, але народ з огидою відвернеться від їх науки, скоро помітить, що під покривкою науки хочуть у нього відібрати святощі його серця".

Крім духовної освіти, Костомаров наполягав на оволодінні учнями рідною мовою, граматикою, розширенні знань з природознавства, основ народного життя, становища народу в державі Щ його юридичних прав тощо.

М.І. Костомаров обстоює самостійність української мови і ії обов'язкове вивчення як предмета в народній школі. Він детально аналізує фонетичні й граматичні особливості української мови, показує її відмінність від великоруської та польської.

З 1862 p. М. І. Костомаров звертає увагу на видання україн» ських підручників. У статті "О преподавании на южнорусском языке" він закликає українську інтелігенцію до видання навчаль» них книг та книжечок для дитячого читання, до пожертов на ці видання тощо. На думку вченого, слід заводити школи, в яких діти селян здобували б освіту рідною мовою.

Він засуджує діяльність сучасників за беззмістовність тогочасної української поезії й белетристики, викриває скупість українського панства щодо підтримки книговидавничої справи! "Писати повісті й стішки – часто бездарні й порожні, з чорнобривими дівками, буйним вітром, могилами, степами з зозулями, далеко легше, ніж віддатися попереднім студіям, тверезій праці для складення потрібних народові книжок. Також і наші заможні народолюбці радніш уберуться для забави в націоналі, ний костюм, пустять в своїй розмові два–три українські вирази і посперечаються про вартості Шевченка, аніж уділять із своїх доходів одного–другого карбованця на справу народної освіти". У згаданій вище статті Костомаров накреслює план видання книжок для потреб українського народу.

Велику пізнавальну цінність мають дослідження вченим проблем української ментальності, які лягли в основу зародження української етнопсихології та етнопедагогіки. У статті "Дві руські народності" він здійснює спробу порівняльного аналізу українсь» кої та російської ментальностей.

"Українсько–руська суспільність із давніх–давен визначалася розвитком особистої самоволі, свободою, невиразністю форм. До цього прилучалися ще непостійність, недостача виразної мети, рвучкість руху, прямування до виробу чогось нового й якесь руйнування недоробленого ще, все, що неминуче випливало з переваги особистості над громадськістю.

Відмінності між українською та російською ментальністю Костомаров зводить до таких моментів: «У росіян панує загальність (Бог і цар) над особистістю, окремою людиною. Українець вище цінує окрему людину, ніж загал; росіяни нетерпимі до чужих вірувань, чужих народів, чужих звичаїв, чужих мов. На Україні ж люди "звикли з незапам'ятних часів" чути в себе чужу мову й не цуратися людей з іншим обличчям та іншими звичаями; росіяни – народ "матеріальний", українці прагнуть "одухотворити весь світ"; росіянин мало любить природу, не плекає квітів, "має якусь ненависть до рослин". Українець любить природу, тому й "українська поезія невідривна від природи, вона оживляє її, робить учасницею радості й горя людської душі; трави, дерева, птиці, тварини, небесні світила, ранок і вечір, весна і сніг – усе дихає разом з людиною, усе озивається до неї чарівним голосом то участі, то надії, то осуду"; у суспільному житті росіян ціле панує над одиницею. Для українців такий порядок неможливий, вони цінують особисту свободу. У росіян панує насильство (монархія), в українців – добровільна спілка, "федерація".

Подання Костомаровим характеристики духовності українця мало і має величезне значення у побудові української національної системи виховання. Адже перевага особистого над запільним, індивідуалізм, прагнення особистості до самовияву, нетерпимість до підпорядкування, поетичність, почуттєвість, естетичність, ідеалізм, м'якість, мрійливість – ці та інші риси характеру українця мають враховуватися у змісті освіти, методиці навчальної та виховної роботи. У практичній діяльності кращих українських вчителів багатьох поколінь ми бачимо вміле використання різноманітних чинників, форм та методів педагогічного впливу, спрямованих на формування духовності п колінь, що вступають у життя.

В історію українського шкільництва Пантелеймон Олександрович Куліш (1819 – 1897) увійшов як великий реформатор україн ського правопису.

Просвітитель взявся за створення "Граматки", аби спростити полегшити складний шлях навчання дітей. Він так пояснює завдання: "Скільки не є у нас на Вкраїні граматик і букварів, всі вони не годяться нам для першої науки письменства, бо друковані не нашою мовою, а через те всяка дитина довго нудиться над книжкою, поки навчиться іноязичні слова розбирати, черев те надовго діти з дому до науки одлучаються, од роботи одвикають, псуються без отцевського й материнського догляду".

До "Граматки" Куліша український правопис був надзвичайно строкатим, не уніфікованим, що пояснювалося непогодженістю мовних правил в українських землях, які входили до різних держав. У "Граматці" спрощено правопис, забезпечено уніфікацію мовних та писемних правил. У вступному слові Куліш так описує втілення свого задуму: "... я намагався спростити, настільки можливо, український правопис і пристосувати його до найлегшої вимови слів. До цих пір око читача неприємно разила буква "ы". В українській мові, взірцем якої є для мене найбільш спільний полтавсько–чигиринський діалект, зовсім немає звука "ы", і тому я його замінив осьмеричним "й", а гостре "і" я виражаю десятиричним "ї".

У "Граматці" подаються азбука, маленька азбука, прописна азбука, стрічна азбука, крива азбука тощо, наводяться поради щодо її засвоєння. Потім розроблено шість уроків, спрямованих на засвоєння складів, їх різновидів та розділ "Читання по верхах". Крім азбуки, складів та правопису в "Граматці" подаються такі розділи: "Прислів'я", "Яка була доля нашого народу од найдавніших часів", "Арифметика", "Слово для письменних".

Розділи "Прислів'я" та "Яка була доля нашого народу од найдавніших часів" були призначені для читання. Зміст їх був насичений народною мудрістю та правдою життя. "Приказка, – стверджує Куліш, – живе з давніх–давен між народом. А нам предківський заповіт, як треба світ розуміти, як між людьми обертатися. Тим–то, хто хоче піддержати свою річ, щоб більше дано їй віри, що вона не дурниця, той спирається на прислів'я, яко на отцевське й предківське добре випробуване слово".

Розділ "Яка була доля нашого рідного краю од найдавніших часів" містить коротку історію України, географічні описи української землі; автор подає характеристику її політичного самоврядування, описує багатовікову боротьбу козаків з турками, татарами, поляками та іншими загарбниками.

У розділі "Арифметика" подаються відомості про саму науку, її практичне застосування, ілюстрації наявних цифр, закінчуючи мільйонним розрядом. Кожній математичній операції присвячено свій підрозділ. Подано також таблицю множення з детальними описаннями користування нею та кілька задач для розв'язування.

П.О. Куліш невтомно працював на ниві народного просвітництва, дбаючи про доступність освіти, її гуманні, духовні цінності; його непокоїла відірваність тогочасної освіти від потреб народу, що вела до денаціоналізації, спідління моралі. У листах з хутора його непокоїла проблема "батьків і дітей", яка загострюється в міру зростання освіченості молодих і їх відходження під впливом останньої від народного способу життя, "...такі люде заслати, которих не знаєш і не відаєш, яким вони духом дишуть і що з твоєї дитину зроблять? Знов же й кошт на нього положи такий, за ту городянську науку, що, може, тілько з тисячі в одного господаря знайдеться на те й достаток. Уже ж воно, учившись там між городянськими дітьми, і од простої свитини, і од простих звичаїв, та й од рідної мови одвикне. Який же з його буде сім'янин у простій хаті, між простими селянами? Лучче ж йому в батька та в матері простого господарства навчитись, аніж чужим у рідну сем'ю з тими науками вернутись".

Куліш засуджує таку освіту і категорично стверджує, що наука, яка веде до відчуження від родини, народної моралі та одвічних патріархальних цінностей, є шкідливою. Наслідки такої освіти виявляються в яничарстві та духовному виродженні "освічених" українців, що було метою колоніального режиму. Тому нападки Куліша на "високу" освіту були його протестом проти антиукраїнської освітньої політики царизму, засобами якої український народ позбавлявся своєї інтелігенції, духовної еліти. Засуджує педагог і дух наживи, який пронизує цивілізоване "освічене суспільство і призводить до падіння моралі".

П. Куліш обстоював народну школу, в якій би жили кращі освітні традиції народу. Перш за все українські діти мають вчитися рідною мовою, яка є неоціненним скарбом духовного зростання юних. У вірші "До рідного народу" поет підкреслює виняткову роль рідної мови:

Єдиний скарб у тебе – рідна мова,

Заклятий для сусідського хижацтва.

Вона твого життя міцна основа,

Певніша над усі скарби й багатства!

Народну мову, просте слово Куліш безпосереднім впливом екзистенціальної "глибини" людського єства, безпосередні "голосом" серця.

П. Куліш розглядає школу як заклад, в якому здійснюєте прилучення дітей до хліборобської культури. Це поєднує ЛЮД ну з природою, рідною землею, і вихована так особистість "твердо на своїй землі стоїть". Освітній ідеал Куліша – люди, світлі душею і міцні здоров'ям, "здатні зіпсовану по всій землі жизнь й оправити..."

Усю свою творчість Куліш присвятив проблемі поширення! освіти свого народу, його літературні, історичні твори, публіцистика – все було спрямоване на те, щоб підвищити освітній рівень українців. Він надіявся, що за допомогою освіти можна об'єднати народ, домогтися усвідомлення ним свого підневільного стану та вибороти собі кращу долю:

О козаки, народ мій завзятий,

Первоцвіте між нами, лицарями,

Хто б ваші душі вмів собі з'єднати,

Той царив би над всіма царями!

Просвітитель мріє про той час, коли українська освіта буде одному рівні з європейською, як за часів Київської України–Русі та козаччини. Вітчизняна школа, на його думку, не повинна бути ізольованою, у ній має розумно, гармонійно поєднатися культура українська з європейською. Це значно підвищить рівень духовного життя українського суспільства. П. Куліш провіщає йому велике майбутнє. Адже якщо українці змогли зберегти свої гарні природні властивості, незважаючи на матеріальне і моральне приниження, то "що ж буде з народом, коли дух європейської опгіченості увійде в цю похмуру закутану".