1.1 Традиційні засади виховання дітей в Київській Русі.

Матеріальні свідчення, що залишило прадавнє населення на території сучасної України, дають змогу реконструювати суспільні взаємини, які існували ще у дородових племен. Археологами віднайдено і досліджено понад 60 пам’яток ранньопалеолітичного часу, майже стільки ж пам’яток середнього та пізнього палеоліту на території нашої країни (могильники – біля Мелітополя, на значній частині Дніпра – Славутича(між Дніпропетровськом та Запоріжжям), на Сіверському Дінці, Прип’яті, Десні).
Населення палеолітичного періоду вело мандрівний спосіб життя. Основою його організації були роди (об’єднання окремих родин, пов’язаних кровними зв’язками, мали спільне майно, очолювали їх старшини)і племена (об’єднання родів; мали свою мову, звичаї, вірування, побут).
Формування і підготовка підростаючого покоління розвивалися відповідно до загальних законів і закономірностей, традицій і особливостей родового і племінного виховання.
Виховання мало наслідувальний характер, проте вже існували заборони–застереження: «обережно, можеш пошкодитись», «не смій, залиш у спокої» тощо. Беручи участь у всіх видах діяльності дорослих, діти поступово вростали в суспільство. Виділяли три вікові групи: діти і підлітки, повноцінні та повноправні учасники життя (здобували засоби для життя, народжували дітей) та старики(передавали досвід дітям через легенди, казки, бувальщини, пісні, ритуали, закони тощо).
За групового шлюбу виховна роль належала матері. Основними формами материнського впливу на дитину були пестощі, годування, формування певних рис характеру.
За матріархату діти виховувались біля матері до 5 – 6 років. Потім хлопців передавали до чоловічих жител, дівчат – до жіночих, де вони виховувалися стариками, старшими дітьми до повноліття. Хлопці знайомились з чоловічими видами діяльності (полювання, виготовлення зброї, знарядь), залучали до чоловічих розваг. Зростання дівчат відбувалося в процесі засвоєння праці жінок. Здійснювалось під впливом вірив магічні дії забобонів, прикмет. Основними методами родинного виховання були пояснення, наслідування, переконання, заохочення і спонукання.
Поступово, під впливом економічних змін, рід утратив своє значення, розпавшись на малі родини(мали своє господарство, житло, поле, худобу).
Виховання ставало окремою формою суспільної діяльності, забезпечуючи передання первинного досвіду виховання, етнізації та соціалізації дитини в давній сім'ї та суспільстві.
Приблизно 7 тисяч років тому пізній палеоліт змінився новим історичним періодом неолітом, для якого характерний перехід від родинно–побутового суспільного устрою до племінного. Вищий рівень мови і мовлення населення розширив можливості розвитку культури, мистецтва, первісної науки у формі спостережень і досвіду, що передавалися новим поколінням через легенди, навчання і виховання підростаючого покоління. В роки неоліту були закладені і сформовані основні ознаки проукраїнської цивілізації.
Племена, що населяли територію сучасної Правобережної України наприкінці IV тис. до н. е., проіснували до нашої ери й увійшли до історії під назвою народу трипільської культури (від назви села Трипілля Київської області).
Трипільські племена залишили ще повністю нерозгадані письмові послання, розшифрування яких дає змогу з’ясувати, про що трипільці бесідували зі своїми богами, що вважали моральним і аморальним, які методи виховання і навчання тоді існували.
Неолітичні пам’ятки культури свідчать, що населення степової смуги України в V – IV тис. до н. е. розводило домашніх тварин, займалося примітивним землеробством, мало агрономічний і астрономічний календарі(систематичні, письмово оформлені спостереження), високий рівень культури, вірування, моралі, користувалося сформованою в ті роки праукраїнською давньою мовою. Є дослідження, що українській мові 5 тис. років.
Населення трипільської культури розпочинало виховання своїх дітей розповідями про рід, пращурів, легендами про перших людей, світобудову, своїх богів і небожителів, закладаючи основи світогляду і моралі.
Неоліт характерний матріархальними суспільними відносинами, що визначально впливало на побудову, зміст і методи виховання дітей. Матріархат визначив жінці–матері й роль учительки–наставниці своїх дітей, передусім дівчаток, яких навчали вишиванню, ткацтву, ліпленню з глини (посуд, іграшки, культові фігурки).
Цікавим є питання, чи існували школи для дітей трипільців. Учені допускають, що навчання дітей трипільців багатьом видам діяльності та професійним навичкам і умінням відбувалося у спеціальних навчальних закладах. Всі умови для їх створення у населення України епохи неоліту існували.
Праукраїнці готували своїх дітей до ведення домашнього господарства, участі в основних його видах, хатніх промислів і ремесел тощо. Зміст і особливості виховання визначалися умовами життя і виробничою діяльністю дорослих.
На останніх стадіях матріархату з’явилися перші заклади для виховання дітей – будинки молоді (окремі для хлопчиків і дівчаток) де під керівництвом старшин роду їх готували до життя та праці. Досягнувши певного віку, набувши життєвого досвіду і трудових навичок, вони переходили до групи повноцінних трудівників, відбувши соціальний обряд – ініціації (церемонія посвячення).
Пізніше, в більшості районів Лівобережної України проживали скотарські племена яленої, катакомбної, зрубної та інших культур.
Родовий лад цих племен був патріархальний, однією із особливостей його була одношлюбна сім’я, в якій ключові позиції займає батько. Батьківський рід сприяв поширенню знарядь праці з міді та бронзи.
З появою і зміцненням міст зростала мережа шкіл грамоти, ремесел і промислів, з’явилися школи для підготовки духовних осіб. Це був час розвитку першоукраїнської писемності, зв’язків між слов’янськими союзами.
Докняжа доба – початок I тис. до н. е. характерна розквітом природничо–наукових знань, які, хоч і не розчленовувалися на окремі галузі, активно протистояли марновірству і забобонності, сприяли осмисленню і трактуванню явищ природи. Остаточно сформувались і розквітли народна метрологія, , методи обчислення, форми запису результатів розрахунку, обчислювань тощо. Математична освіта була доступна широким верствам населення, людям різних професій(зарубки на побутових предметах, колодах і палицях, записи на берестяних грамотах тощо). Українці докняжої доби широко використовували знання з фізики і механіки, хімії, користувалися верстатами, володіли ливарним мистецтвом, будівельною та архітектурною майстерністю.
Добре розгалужене багатогалузеве народне господарство не могло існувати без школи, відповідної науки, у тому числі й педагогіки, що досягли високого розвитку у період виникнення і розквіту Київської Русі (першого державного утворення українського народу), за яким закріпилася назва княжої доби.
Серед усіх геніальних винаходів людства одне з провідних місць займає сім’я, родина – група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей та інших близьких родичів, які живуть разом.
Коріння історії української родини сягає в сиву давнину. Перші сліди перебування людини на землях сучасної України історики датують давнім періодом кам’яної доби – раннім палеолітом (приблизно 200000 років до н. е.).
За палеоліту основою суспільного устрою був матріархат (від лат. матер (матріс) – мати і грецьк. архі – влада), який характеризується наявністю материнського роду і рівноправним, а потім провідним становищем жінки у суспільстві.
На останній стадії первісного суспільства на зміну прийшов патріархат (від грецьк. патер – батько). Він передує виникненню держави і стимулював остаточний перехід від сім’ї парної до моногамної.
Сім’ї в той час були великі, об’єднували по 20 – 30 душ. Така сім’я звалася в X – XI ст. родом. Рід – велика родина, відома ще під назвами «служба», «хутір», яка проживала і своєму дворищі та відокремленій оселі, рід мав спільне майно. Це була суспільна група – невелика, але дуже суцільна, злучена кровними зв’язками, традиціями. Сини не відокремлювалися, хазяйнували спільно, жили разом.
Зпоміж багатьох обов’язків родини чи не найголовнішим було виховання дітей. Слово «виховання» в українців, очевидно, пішло від «ховати», тобто заховати (уберегти) від небезпек, смерті, хвороби, «лихих очей», поганих впливів.
Рідна мова в українській родині – наймогутніший і найдавніший вихователь.
З давніх–давен українці розглядали сім’ю і рід як святиню, а виховання дітей – як святий обов’язок батьків. Тому ці, як і всі інші особливо важливі об’єкти, у наших предків мали своїх божеств – опікунів Рода і Рожаницю. Рід мав свої традиції, шанував предків. Новонароджену дитину в рід приймали окремим обрядом. Ще складнішим був весільний церемоніал.
Слово «мати» в дослівному перекладі означає «жінка» («Мати годує дітей, як земля людей», «Мати праведна – опіка й охороня каміння»). Втрата матері – родинна катастрофа («Мати з хати – горе в хату»).
Українське слово «тато» походить від «тато» – головний правитель. Давньослов’янське «батя» (старший брат) дає сучасне ймення «батько».
Традиційна родинно–побутова культура українців характеризується особливою одухотвореністю. Згадаймо охоронця домівки й майна – домовика, або Чура чи Щура, (давно померлого предка), далі низка чарівних міфічних істот (Русалка, Чурила (Ярила), Купайла, Коструба, Лада – давньослов’янська богиня шлюбу, кохання, щастя, весни і краси, сімейної злагоди і достатку).
Дбати про лад у сім’ї – головне кредо народної фамімістики. («Ладом усе можна», «Горе тому, в кого нема ладу в господі»).
Як зіницю ока необхідно берегти сім’ю. До найважливіших засобів підготовки дітей до життя та діяльності слід віднести усну народну творчість, ігри, іграшки, дитячий фольклор, продуктивну працю, звичаї, обряди, ритуали, свята.
Діти наслідували родинні традиції, погляди, ставлення до різних подій та явищ життя. Відображали це в іграх.
Велике значення мали обряди, звичаї (хрестини, родини, весілля, похорони, веснянки, обжинки, колядування).