Античне суспільство (YIII ст. до н.е. – IY ст. до н.е.) вважають колискою європейської цивілізації. Визначною є роль древніх греків у розвитку педагогічної думки: вони запропонували оригінальні варіанти вирішення більшості „довічних” проблем виховання й навчання, що турбували людство протягом століть.
Античне виховання мало яскраво виражений суспільний характер.
В античну епоху відбувається становлення полісів і розвиток системи виховання. Давньогрецька виховна практика була представлена двома „базовими” моделями, що знайшли свою послідовну реалізацію в Спарті та Афінах – найбільш значних полісах античної Еллади. Цілісне наукове уявлення про педагогічну значущість афінської і спартанської систем виховання може сформуватися лише за умови відтворення історичного розвитку міст-держав.
Спартанська система виховання Особливо гострим було політичне й економічне становище в Спарті, державі на півдні Греції. Внаслідок завойовницьких війн значна частина населення великого району була рабами-ілотами, завжди готовими повстати проти поневолювачів-спартанців. Щоб тримати їх у покорі, треба було повною мірою використати політичні можливості міста-держави, а для цього максимально активізувати участь громадян у житті полісу. Проти елотів мала виступити добре освічена військова гвардія. Припинення бунту вимагала від спартанців максимальної згуртованості й організації. Це змусило їх здійснити низку соціальних реформ – так звані „закони Лікурга”, що перетворили Спарту на згуртований військовий табір. Громадянином вважався тільки той, хто без заперечень підкорявся державним законам, які регламентували життя громадян до найменших дрібниць. Найважливіший політичний принцип законодавства Лікурга – принцип рівності – обмежував до мінімуму особисте, від володіння майном до індивідуальних уподобань у їжі чи вбранні. Однаковість була визначена гарантом правопорядку та згуртованості громадян Спарти.
Провідною метою спартанського виховання була підготовка мужнього, фізично розвиненого, загартованого і витривалого воїна – захисника земельної аристократії.
Спартанське виховання було державним і суворо контролювалося з перших днів народження дитини: новонароджених оглядали в спеціальних містах (лесха) і повертали батькам лише здорових дітей; менш здорові були приречені на смерть. З семи років частково, а з 12 повністю хлопчики були відірвані від родини і до 18 років вели казармене життя в агелах під наглядом вихователів - педономів.
Від хлопчиків, що були об’єднанні в загони, вимагалася беззаперечна покора командирам, які обиралися з числа юнаків 15-20 років. Їх привчали обходитися мізерною їжею. Ходити босоніж, навіть взимку, спати на жорстких підстилках з очерету, який ламали самі ж. Напівголодні діти часто повинні були самі добувати собі їжу крадіжкою, виявляючи при цьому неабияку спритність. Якщо їх ловили „на гарячому”, то жорстоко карали за невміння. Їх вчили володіти зброєю, розвивали силу і витривалість за допомогою боротьби, бігу, кидання списів. Навчання грамоти обмежувалося засвоєнням елементарних навичок письма та читання – знайдені археологами спартанські написи повністю ігнорують правила орфографії. Але більш досконалим було музично-поетичне виховання, в основі якого – усна народна творчість. Важливим виховним факторои вважали спартанці героїчну поезію, де у високо поетичній формі відображено важливі історично події тощо.
У процесі навчання у дітей розвивали кмітливість, формували умінні висловити свої думки аргументовано, стисло, в яскравій формі (так званий лаконічний стиль: Лаконія – друге ім’я Спарти.)
Коли хлопчику виповнювалося 14 років його піддавали жорстким фізичним випробуванням, а потім посвячували в ейрени – члени общини – з наданням повних цивільних прав. Протягом наступного року ейренів перевіряли на стійкість у військових загонах спартанців.
Розумовому вихованню дітей і молоді в Спарті приділялося мало уваги. Всі зусилля були спрямовані на виховання беззаперечного послуху, витривалості та вміння долати труднощі й незгоди. Дорослі вели з вихованцями бесіди про державні закони й порядки, про стійкість і мужність їхніх предків тощо.
На другому етапі виховання (15-20 років) юнаків об’єднували в групи ефебів, де вони продовжували військову службу. У 20 років ейрени посвячувались у воїни й отримували повне озброєння. До мінімального навчання грамоті додавалося навчання співу і музиці. Однак жорстокість виховання мужніх воїнів посилювалося: підлітків тримали в голоді, привчали добувати собі їжу, фізично карали тих, кого спіткала невдача. Протягом третього етапу виховання (20-30 років) юнаки поступово набували статусу повноправних членів військової общини. Після проходження через усі вище перелічені етапи виховання воїни володіли списом, мечем, дротиком й іншою зброєю, яка існувала на той час.
Виховання жінок дуже нагадувало виховання чоловіків: велика увага приділялась фізичному розвитку особистості – вважалось, що здорові, мужні жінки будуть народжувати здорових дітей. Родина у Спарті не була осередком суспільства, її роль була зведена до мінімуму, але у вихованні брали участь усі дорослі громадяни, особливо старі.
Спартанське виховання було підпорядковане єдиній меті і забезпечити єдність громадян полісу й успіх дій щодо здолання спору ілотів. Система спартанського виховання пригнічувала людину, вдосконалювала тільки її фізичну природу. Саме тому ця система зазнала поразки там, де людина повинна була проявити себе як гармонійно розвинута особистість.
Афінська система виховання. Іншим варіантом розвитку полісної системи виховання було афінське суспільство класичного періоду. Афіни були однією з наймогутніших держав Греції, головним супротивником Спарти. Афінська держава будувалася на принципах демократії рабовласників. Кожен афінський громадянин брав участь у дебатах на народному зібранні, а також повинен був звітувати про свою діяльність на міській посаді або виконання громадських обов’язків.
У центрі афінської системи виховання стояла особистість з вираженою індивідуальністю, здатністю до творчості. Процес її формування був орієнтований на ідеал „калокагатії” (як внутрішня і зовнішня досконалість), яка об’єднала в собі естетичні і фізичні достоїнства, тілесну й духовно-моральну досконалість. Поняття „калокагатії” включало в себе, з одного боку, красу й силу людини, а з другого – справедливість і мужність.
Ідеалом афінського виховання була не анархічна вільна особистість, а людина, здатна продуктивно й сумлінно виконувати свої громадські обов’язки, а також така, яка може поєднувати в собі індивідуальне і колективне, особисте та громадське.
До 7 років дитина виховувалась матір’ю на жіночій половині, а в заможних родинах – годувальницями. Потім хлопчики 7-14 років навчалися у приватних школахграматистів, де засвоювали грамоту, письмо й рахування, або кефаристів, де учнів знайомили з грецькою поезією і драматургією, а також вчили грамоти на лірі й співати. Дітей із заможних родин завжди супроводжував „педагог-дядько” із числа літніх рабів, який повинен був слідкувати за поведінкою і навчанням дитини. Дещо пізніше починалися інтенсивні заняття фізичними вправами (біг, боротьба, стрибки, кулачний бій, метання диска і списа) у гімназичних школах – гімназіях і палестрах. Слід додати, що діти часто брали участь у спортивних і музичних змаганнях.
Складовими системи афінського виховання були: гімназії (для юнаків 16-19 років), де учні навчалися вести філософські, політичні та літературні бесіди, ефебії (для юнаків 18-20 років) та філософські школи (20-22 років). Ефеби займалися фізичною і військовою підготовкою, потім отримували зброю і рік служили на кордоні або у фортецях.
У бідних родинах діти, як правило, починали освіту пізніше і раніше кидали школу, щоб допомогти батькам заробляти на життя. Але навіть найбідніші вільні громадяни Афін володіли елементарною грамотою.
Дівчата отримували освіту на жіночій половині дому: крім рукоділля й управління домашнім господарством, їх вчили грамоті й співу. Не виключено, що вони були і у Афінах, але свідчень про це не має. Відомо, що афінські жінки вели замкнений спосіб життя, їх участь у громадських справах була незначною.
Модель виховання, реалізована в Афінах, багато в чому слугувала основою для всієї подальшої еволюції західного виховання, тому що забезпечувала розвиток особистості дитини. Педагогічний процес являв собою не організацію життєдіяльності дітей, а передбачав набуття ними певної системи знань, формування умінь і навичок у межах спеціального освітньо-виховного процесу в спеціально заснованих для цього соціальних інститутах. (Додаток 3) , (Презентація)
В педагогічних ідеях і практиці в Стародавньому Римі не могли не відобразитися особливості цієї цивілізації. Ведучою рисою римлян був потяг до суспільної діяльності. Ось чому пріоритети в педагогічних ідеалах надавались громадянському вихованню. Разом з тим особливу роль у формуванні особистості юних римлян відігравали домашнє навчання і виховання. „Вся наука из родного дома” – читаємо ми у одного з римських письменників Y століття.
Перші спроби створення навчальних закладів в Давньому Римі відносяться до 449 р. до н.е. Заняття проводились приватними особами на форумі - місті громадських зборів римлян. До ІІІ ст. до н.е. приходиться поява професії наставника: рабині – няньки слідкували за дітьми до 4-5 років, раби – педагоги навчали хлопчиків читанню, письму, рахунку. Більш незаможні жителі відсилали дітей навчатися на форум. З ІІ ст. до н.е. на організацію навчання великий вплив здійснила традиція елліністичних центрів.
В перші століття нової ери в Римській імперії склався загальний єдиний канон змісту, системи і методів освіти. Вважалися основними дев’ять шкільних дисциплін: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика, медицина і архітектура. До Y ст. до н.е. були виключені зі списку медицина і архітектура. Оформилась програма семи мистецтв з 2-часним діленням на тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадривіум (арифметика, геометрія, астрономія, і музика).
Вченим ступенем навчання вільних громадян являлися тривіальні школи, з терміном навчання – 2 роки. Навчалися хлопчики і дівчата приблизно з 7-річного віку. В коло дисциплін входили латинська (іноді грецька) грамота, загальне знайомство з літературою, зачатки рахунку. На заняттях з арифметики користувались особливою дошкою для рахування – абакою. Учитель займався з кожним учнем окремо. Широко практикувались фізичні покарання дітей в ходу були заохочення для тих, хто гарно навчався.
Граматичні школи були навчальними закладами підвищеного типу. Тут навчалися підлітки з 12 до 16 років після домашньої підготовки. Порівняно з тривіальними школами граматичні школи розміщувались в добротних будинках. Крім предметів, які вивчали в тривіальній школі, тут були обов’язковими грецька мова, основи римського права, граматика латинської мови, риторика. Кількість учнів була обмежена, а навчання – здебільшого індивідуальне. В більш пізній період робились спроби розподілити учнів по групам. Для дітей заможних батьків були уроки фізичної підготовки. В школах не навчали ні музиці, ні танцям.
Військову підготовку молодь проходила в військових формуваннях – легіонах.
В 4 ст. з’явились риторичні школи за грецьким зразком. В них вивчали грецьку і римську літературу, основи математики, астрономії, права і дуже інтенсивно – філософію. Часто практикувались диспути в дусі софістики не самої кращої якості. До нас дійшли теми таких диспутів, наприклад „Прославлення мухи”. Риторичні школи виконували соціальне замовлення – готували юристів для бюрократичної державної машини Римської імперії. (Додаток 2 )
Немає коментарів:
Дописати коментар