1.2. Школа, освіта і зародження педагогічної думки в Київській Русі.

Школа, освіта і зародження педагогічної думки в Київській Русі. Етнопедагогіка – наука, яка принципи виховання, навчання, освіти через звичаї, обряди, мову народу. Княжа доба розпочалась до прийняття християнства в Київській Русі (приблизно VII – VIII ст.). Процес об’єднання праукраїнських (українослов’янських) племен завершився у IX ст. створенням держави Київської Русі. Перші літописні київські князі разом з вирішенням важливих політичних і військових проблем державотворення опікувалися розвитком науки й освіти.

Князі Рюриковичі (Олег, Ігор, Ольга, Святослав) заклали підмурок державної освіти й виховання. Основними закладами цього періоду, що діяли до прийняття християнства, були школи грамоти, де діти навчалися читати, писати, лічити. До 988 р. ці школи були носіями хліборобської культури, народних вірувань, традицій, звичаїв тощо.

На основі східнослов’янської протописемності та літер грецького алфавіту в IX ст. було створено нову загальновживану азбуку – глаголицю, пізніше – кирилицю, що відповідало інтересам об’єднання східнослов’янських земель з Києвом. Авторами кирилиці були філософи, просвітителі, громадські діячі Кирило та Мефодій.

Хрещення у 988 р. Київської Русі сприяло залученню її до європейської культури, християнської моралі, духовному і культурному єднанню різних народів, позначилося на освіті та писемній справі.

Приблизно з X – XIIст. з’являється термін «школа». Християнізація висунула потребу у відкритті шкіл, в яких готувалися перекладачі і переписувачі церковної літератури, здобували освіту, вітчизняне духовенство, майстри будівельної справи та інші.

Найпершою згадкою про школи у Києві є повідомлення літопису від 988 р. про те, що київський князь Володимир Великий «почав брати у знатних людей дітей і віддавати на вчення книжне». За тодішніми поняттями «книжне вчення» здобували ті, що були вже грамотними. Школа «була державним навчальним закладом підвищеного типу й утримувалася за рахунок князівської казни». Такі школи були в Новгороді, Чернігові, Галичі та інших містах.

Князь Ярослав Мудрий, син Володимира, заклав Софійський собор у Києві, благословив літописання, відкрив перші в Україні бібліотеки рукописних книг і стародавніх актів, збільшив кількість шкіл.

Поширення шкіл було зумовлене потребами життя.

Типи шкіл:

вищі школи, або школи «книжного вчення, відкривали при дворах українських князів». Хоча в школах домінували схоластика, примітивні методики, вишкіл, у Київській Русі було досягнуто високої грамотності населення, відбувалось формування науки, в тому числі й педагогіки;

монастирські школи відкривали при монастирях. В них навчалися ченці, майбутні священнослужителі. Як і в Європі, такі школи, засновані різними монастирськими орденами, поділялися на зовнішні (миряни) і внутрішні (ченці).

Освіта була диференційованою. Тривіум (тришляховий) і квадривіум (чотиришляховий) цикли середньовічної школи передбачали вивчення в першому випадку – граматики, риторики і діалектики; у другому – арифметики, геометрії, астрономії і музики. «Ці цикли становили «сім вільних мистецтв» – класичний середньовічний підхід до середньої освіти, що мав безпосередній зв'язок з надбанням античної школи та освіти.

Постійна школа закритого типу працювала при Києво–Печерському монастирі. Навчання здійснювалося методами систематичних настанов, повчань з окремих тем християнського вчення з обговоренням. Навчання проводилось рідною мовою. До ченців ставилися суворі вимоги: сподвижиницька діяльність, грамотність, щоденне спілкування з книгами, тлумачення складних і незрозумілих місць у церковних книгах.

У школі Видубецького монастиря навчалися і миряни і майбутні монахи, яких готували до можливої учительської діяльності, вони мусили знати іноземні мови й живу розмовну, особливості навчання лічби і читання.

Школи грамоти відкривали при церквах і утримувалися світськими людьми. У них навчали дітей бояр, купців, лихварів, грамотних ремісників читати, писати, лічити. Навчання проводили за спрощеною 32–буквеною абеткою, використовуючи Євангеліє, Псалтир, Молитвослов та ін.., вчили практичним навичкам ведення діловодства, складання листів, договорів, цифрових рахунків тощо. Вчителі – служителі церкви. Важливе – патріотичне виховання.

Церковні школи давали початкову освіту та релігійне виховання. Зміст навчання зводився до навчання читанню, письму, церковного співу, християнської моралі, віровчення. Проповідували покірність, терпіння, аскетизм, релігійно–моральні якості.

Певного терміну навчання не було, вчилися невеликими групами у 3 – 10 дітей.

Всесвітньо відомим було відкриття онукою Ярослава Мудрого Анною Всеволодівною при Андріївському монастирі (1086) перше в Європі жіноче училище для виховання жінок із шляхетних родів, що свідчить про існування думки щодо рівноправності громадян обох статей.

Більшість дітей простолюду виховувалося в сім’ях в процесі праці, зрідка віддавали майстрові для опанування ремесла.

В Європі Київ посіяв славу освітнього центру, куди приїжджали на навчання іноземці, серед яких були і престолонаслідники. Представники влади в Київській Русі були освіченими людьми, князі володіли кількома мовами.

Дочка князя Ярослава, королева Франції Анна, вирізнялася своєю освіченістю. Вийшовши заміж, вона як посол привезла до Франції чимало книг. Анна часто підписувала королівські укази, інші документи (Генріх І, її чоловік, був неписьменним).

За князювання Ярослава Мудрого було зроблено спробу створення історії Київської Русі, нею став літописний звід «Повість минулих літ».

З літопису дізнаємося про відкриття Ярославом Мудрим першої бібліотеки при Київському Софійському соборі 1037 р., у якій в середині XI ст.. налічувалося майже 950 томів рукописних книг. Багато було перекладної літератури.

Прикрасою розділу прикладної літератури бібліотеки Ярослава Мудрого були «Хроніка» Сінкелла, «Хроніка» Георгія Амартола, «Повість про Олександра Македонського»та ін.

Давні тлумачі добре знали мову, літературу, побут, звичаї народу країни, з мови якої здійснювався переклад.

При навчанні в ХІ ст.. використовувалися твори з всесвітньої історії, переклади уривків з творів Аристотеля, Платона, Сократа, Епікура, Плутарха, Софокла, Геродота та інших вчених античного світу, які входили до збірки «Бджола». Навчальними книгами були два «ізборника» князя Святослава (1073 і 1076), псалтирі, молитвослови та ін.

Виховні ідеали того часу відображено у житіях святих. Найвидатнішим серед них був «Патерик» – оповідає про життя святих, написана ченцями Києво–Печерської лаври.

Перу Київського митрополита Іларіона належить відома пам’ятка педагогічної літератури «Слово про закон і благодать» (1037 – 1050), складена у характерному стилі проповідницької церковної традиції.

У «Статуті» Ярослава, співавтором якого був Іларіон, обґрунтовано засади дошкільної педагогіки, засуджується шлюб між близькими родичами, наголошується необхідність пильного догляду за немовлятами, покарання за брутальне ставлення до матері тощо.

Вершиною педагогічної думки ХІІ ст.. було «Повчання» київського князя Володимира Всеволодовича Мономаха (1053 – 1125), який відстоював державну єдність Київської Русі. «Повчання» містить дві частини – дидактичну та автобіографічну. В дидактичній частині автор навчає своїх дітей правил високої особистої й суспільної моралі, вимагає виконання християнських обов’язків, через настанови молоді він виклав своє бачення проблеми підростаючого покоління до життя (загартовування волі, характеру; формування світоглядної позиції, умінь і навичок; розвиток пізнавальних, пошукових, творчих, розважальних інтересів та ін.).

Князь навчає дітей мудрості етики: «треба мати душі чисті, непорочні, тіла худі, лагідну бесіду і в міру слово господнє: при їді й питті без великого галасу буди, при старших – мовчати, премудрих – слухати, старшим – покорятися, з рівними і меншими – приязнь мати; без лукавства розмовляти, багато розуміти; не лютувати словом, не надміру сміятися, соромитися старших, не старатися повчати легковажних, якщо ж хтось з вас може іншим допомогти – од Бога нагорода нехай той сподівається».

Володимир Мономах обґрунтував важливість прикладу в вихованні. Вчив доброчинного ставлення до дітей–сиріт, жінок–вдів, поваги дітей до навчання, прагнення до освіти, любов до рідної землі.

Таким чином, Київська Русь, ступивши на шляху розквіту культури, літератури, мистецтва, уможливила створення централізованої держави на чолі з Києвом.

Політична роздробленість та монголо–татарська навала прискорили розпад Київської Русі, за яким настав період політичного та економічного занепаду (XIII – XIV – XV ст.). Монголо–татарська навала поставила під сумнів виживання української культури. Згоріло багато цінних книг, документів. Церква, як і раніше, зберігала роль основної ідеологічної установи і разом зі школою була осередком збереження самобутньої духовності українських освітянських традицій. Але вже ніхто не їхав вчитися на Русь. Школи підвищеного типу зникли зовсім. Спроби зберегти здобутки освіти Київської Русі робилися при дворах удільних князів, зокрема у Галицько–волинському князівстві. Школи нижчого рівня занепали, зменшилась їх кількість. Але вони діяли. Усна народна творчість зберігала оповіді про героїв боротьби українського народу.

В умовах нестачі освітніх закладів поширилася діяльність майстрів грамоти, що навчали дітей за певну платню.

Освітні, культурні традиції, які були закладені в Київській Русі, не вмерли в період феодальної роздробленості й монголо–татарської навали: продовжували працювати школи грамоти; освітню роботу релігійного спрямування здійснювали монастирі; перекладалися книги, велося літописання.