Початок історії педагогічної думки ведеться від цивілізацій Давнього Сходу, зародження яких відноситься до 4 – го тисячоліття до н.е. Головними носіями ідеалів виховання стають сім’я, держава і церква.
На зміну первісного ладу приходить рабовласницький.
Цивілізації Давнього Сходу дали людству безцінну спадщину.
Перші навчальні заклади з’явились в містах Мєсопотаміі в 3 тис. до н.е. у зв’язку з потребами господарства та культури в грамотних людях – писцях. Вони знаходились на високому щаблю соціальної драбини. Перші заклади, де готували писців, отримали назву «Будинки табличок» ( по – шумерські – едубби), тому що саме на глиняні таблички наносилась клінопись. Письмена вирізали дерев’яним різцем на сирій табличці, яку потім обжигали. З початку 1 тисячоліття до н.е. писці стали використовувати дерев’яні таблички, які покривали воском і вицарапували на ньому знаки.
Сімейно – общинний уклад навчання і виховання зберігався протягом всієї історії давньосхідних цивілізацій. В «Законах» вавилонського царя Хаммурапи (1750 р. до н.е.) підкреслено, що виховання є батьківським обов’язком і перш за все обов’язком батька.
Поступово виникають крупні книгосховища, наприклад, бібліотеки в містах Ніппур(2 – е тис. до н.е.), Ніневін (1 е тис. до н.е.). В фондах нараховувалися десятки тисяч табличок.
Перші едубби були невеликими закладами з одним учителем. Основний метод виховання – приклад дорослих. Універсальний прийом - заучування і переписування.
Про те, яким був шкільний уклад і яким його хотіли бачити, говорять таблички, які найдені на руїнах Ніневії – столиці Ассирії: «Истинный писец не думает о хлебе насущном, а сосредоточен на своем труде. Прилежание выводит ученика на дорогу богатства и благополучия».
Процес навчання в «Будинках табличок» був складним та тривалим у часі. Спочатку вчили читати, писати, рахувати, запам’ятати велику кількість клинописних знаків. Поступово учень переходив до заучування навчальних історій, казок, легенд, набував запас практичних знань і умінь, необхідних для будівництва, складання торгових, правових та інших ділових документів. Тобто це було оволодіння свого роду інтегрованою професією.
Програма навчання була здебільшого світською. Вивчались дві мови: аккадська і шумерська.
З’являється спеціальна навчальна література для шкіл.
Система навчання та виховання в Єгипті. Приблизно у IY тисячолітті до н.е. відбулося об’єднання невеличких держав на берегах річки Ніл. Так виникає рабовласницька держава Єгипет на чолі з фараоном. Саме у цей період і з’являються два типи шкіл: школи жерців (їх називали школами каліграфічного письма) та школи писців (школи ієратичного письма).
Загалом в школах жерців навчалися хлопчики із жрецьких родин. Кількість учнів становила не більше 10. Вони вивчали ієрогліфи (читання), письмо, рахунок, арифметику, астрономію, астрологію, давньоєгипетський релігійний культ. Школи влаштовувалися при храмах і називалися рамессеум. Термін навчання досягав до 10 років, оскільки надто складно давалося оволодіння магією, чаклунством, народною медициною, а також навчальними зображеннями ієрогліфів. Всіма цими знаннями, уміннями володіли жреці, що становили пануючу касту в Єгипті. Оволодіння грамотою, науками набувало тут кастового й релігійного характеру. В школах писців готували майбутніх державних чиновників Єгипту.
Система освіти і виховання Палестини. Протягом 1-го тисячоліття до н.е. на території Палестини існували держави Ізраїль і Іудея. В умовах давньоєврейської цивілізації в релігії встановилось єдинобожжя. Єдиний Бог нібито вручив євреям моральні заповіді, де були окреслені кордони добра, зла і яких повинен був дотримуватись кожний. З дитинства виховувалась повага до наставника. Головною цінністю в виховуванні вважалась навіювання ідеї зберегти чистоту крові.
Педагогічні основи давньоєврейської патріархальної сім’ї були закріплені в Вєтхом завіті. В „Притчах” представлені ідеали виховання, які говорячи сучасною мовою, основані на гуманістичних, загальнолюдських цінностях (вести праведне життя, не класти око на чуже добро, надавати допомогу, не бути лживим, лицемірним, бути працелюбним, вірним у дружбі і т.д.) Важливим при навчанні вважався розвиток розуму. Письму навчали і хлопчиків, і дівчат.
Зачатки організованого навчання в долині Інда скоріше всього проявились в доарийський період в містах Храппської культури (3-2-е тис. до н.е.).Специфічний вплив на розвиток виховання і навчання в Давній Індії оказав кастовий строй. Не менш важливим фактором генезису виховання і освіти стала релігійна ідеологія: брахманізм (індуїзм – Кришна), буддизм та необрахманізм (Будда).
В Стародавньому Китаї перші навчальні заклади з’явилися на початку періоду Шань-Інь (1766 р. До н.е.). У ці часи школи мали назви: Сян, Сюй, Сюе. Зміст навчання у школах древнього Китаю передбачав оволодіння такими знаннями:
- мистецтвом „Лю-і”;
- етикетом;
- письмом;
- лічбою;
- музикою;
- стрільбою з лука;
- керуванням колісницею.
Навчалися понад 15 років. Лише біля 10 років хлопчики витрачали для того, щоб навчатися читати й писати ієрогліфи (потрібно було завчити 3-4 тисячі знаків).
З часом у країні виник нечуваний культ писемності, ієрогліфа, культ конфуціанських освічених моралістів – начотчиків, вчених – чиновників, які вміють читати, розуміти і тлумачити мудрість священних книг, прошарок письменних інтелектуалістів, які зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівництво, зайнятим в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія разом узяті.
Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловлюваннями мудреців і, як взірець, уміння писати твори, в яких вільно викладалась і коментувалась мудрість стародавніх – такою була програма навчання в китайській школі: державний і приватний. Протягом тисячоліть саме це вважалося у Китаї наукою.
Китайські мудреці робили справи теоретично осмислити виховання і освіту.
Найбільший вплив на розвиток педагогічної думки здійснили Конфунцій (551 – 479 р. до н.е.) та його послідовники. Він узагальнив педагогічний досвід давнього Китаю і виказав оригінальні виховні ідеї. Виховання моральне вдосконалення розглядались як впливовий фактор людського буття, умова благополуччя. Відстоював ідею, що виховання залежить від соціального призначення: „Государь должен быть государем, сановник – сановником, отец – отцом, сын – сыном».
Можливості людей від природи неоднакові. Виховання має велику утворюючу силу, воно виправляє дефекти від народження. Але воно всемогутнє, все ж таки і спадковість має значення.
Ідеально вихована людина, по Конфуцію, повинна бути з такими якостями, як:
- благородство,
- потяг до істини,
- правдивість,
- багата духовна культура,
- поважливе ставлення до інших, тобто філософу належить ідея всебічного розвитку особистості, де перевага надається моральному початку.
Педагогічна мета Конфуція – виховання терпимості (це умова громадянської згоди).
Трактат „Бесіди і судження” („Лунь юй”). В ньому запропоновані методики навчання:
- діалог учителя з учнями;
- класифікація і порівняння фактів і явищ,
- приклад.
Наприклад, „Учиться и не размышлять - напрасно терять время,
Размышлять и не учиться - губительно”.
„Учиться без пресыщения”
«Учиться и время от времени повторять изученное».
Давня Еллада дала світу чудових філософів, в учіннях яких є безцінні думки про виховання.
Піфагор (VІ с. до н.е.). Він залишив свод правил моральної поведінки. Не слідувати судженням толпи, поважати батьків, бути стриманими.
Сократ (469 – 399 до н.е.). – давньогрецький філософ, вчитель Платона.
Людина є мірою всіх речей „Найвища доброчесність – мудрість і знання”.
Розробив евристичний метод навчання (евристична бесіда, сократівський метод): вчитель повинен доводити хибність уявлень, що мають учні, а потім підводити їх до правильного розуміння істини.
Головна мета педагогічної діяльності – звільнення людського інтелекту від негативних зовнішніх впливів, створення гармонійної єдності життєвих потреб і здібностей.
Великого значення надавав фізичному й естетичному вихованню. Його педагогічні принципи – відмова від примусу й насилля, визнання переконання виховним найдієвішим засобом.
Платон (427 – 347 до н.е.). Заперечував можливість пізнання об’єктивного світу, бо вважав, що світ поділяється на потойбічний (вічний світ ідей) і на перехідний світ уявлень. У людини повинні бути:
- воля, яка керує почуттями, не дає їм перетворитися на пристрасть;
- розум, який вказує волі лінію поведінки і управління почуттями;
- відчуття, за допомогою якого пізнається тільки зовнішнє.
Цим трьом частинам душі відповідають доброчесності:
- розумній частині – мудрість;
- вольовій частині – мужність;
- чуттєвій частини – помірність.
Свою педагогічну теорія побудував на основі узагальнення існуючого досвіду спартанської та афінської систем виховання, вибравши з них елементи, які, на його думку, виправдали себе:
- державний характер системи освіти і виховання;
- обов’язковість освіти;
- суворість виховання;
- ідея гармонійного розвитку,
- широке коло наук,
- музика тощо.
Першим дійшов висновку про необхідність відкриття державних дитячих дошкільних закладів. Твори: „Держава”, „Закони”.
Аристотель (384 – 322 до н.е.) – учень Платона, хоча в науці пішов своїм шляхом („Платон мені друг, але істина дорожча”). Був вихователем Олександра Македонського.
Наголошував на необхідності всебічного розвитку.
Зробив першу в історії педагогічну спробу теоретично обґрунтувати вікові періодизацію:
- від народження до 7 років (виховання в сім'ї засобами гри, казки, пісні, бесіди, музики, загартування організму, створення належного режиму);
- від 7 до 14 років (виховання в державній школі, вивчення граматики, музики, малювання, гімнастичних вправ);
- від 11 до 21 (здобуття середньої освіти у школах вивчення літератури, історії, філософії, арифметики, астрономії, музики).
Вимагав врахування вікових та психологічних особливостей дітей. Життя людини повинно бути діяльним.
Уперше в історії педагогіки було здійснено спробу вікової періодизації, яку слід враховувати у процесі виховання людини: від народження до 7 років; від 7 років до настання статевої зрілості — 14 років; від 15 до 21 року, тобто періоду змужніння. Критерієм такої періодизації, за Аристотелем, є природа розвитку особистості.
Філософ був прихильником демократичного ладу, тому вважав, що виховання має бути державним і не повинно бути приватною справою родини. Проте він не заперечував впливу родини на формування особистості дитини. За Аристотелем, дитина 7 років мала навчатися в публічній школі, якою керувала держава. Він вимагав, щоб вихователі звертали увагу на особистісний розвиток дитини, на формування її характеру й індивідуальності. За філософськими поглядами Аристотеля, громадянин мав бути опорою держави, але не її невільником. Великої уваги вчений надавав всебічному гармонійному розвитку молоді, але, на противагу Платону, він відмовляв жінкам у рівних правах із чоловіками.
Важливою заслугою вчення Аристотеля є поглиблення зв'язків педагогіки з психологією, особливо, коли йдеться про аналіз виховного й дидактичного процесів. Аристотель відрізняв процес морального виховання від виховання інтелектуального, що для Сократа чи Платона було тотожним. Обсервації психічного розвитку людини дали йому можливість обґрунтувати основні засади дидактики. Він визначив послідовні етапи процесу навчання: від смислового спостереження — через запам'ятовування — до розуміння.
На відміну від свого вчителя Платона, який поділив світ на світ ідей і світ явищ, Аристотель визнавав, що світ один й ідеї явищ невіддільні від самих явищ. Життя — це процес розвитку, який здійснюється не під впливом зовнішніх сил, а як внутрішній розвиток. Аристотель не сумнівався в реальності зовнішнього світу і в основу пізнання поклав чуттєвий досвід — відчуття. Помилки пізнання відбуваються, за Аристотелем, від хибного мислення, тобто неправильного тлумачення чутливого досвіду. Дуже важливим є висновок філософа про єдність форми та змісту.
У людині філософ бачив тіло і душу. За Аристотелем, існує три види душі: рослинна, яка виявляється в розвитку та розмноженні; тваринна, що, крім властивостей рослинних, виявляється у відчуттях та бажаннях; розумова, яка, окрім рослинних і тваринних властивостей, характеризується мисленням. Філософ зазначав, що в людині існує тваринна частина душі, але оскільки вона підкорена розумові, то може називатися вольовою. Трьом видам душі, за Аристотелем, відповідає три сторони виховання: фізичне, моральне й розумове.
Арістотель вважав, що фізичне, моральне та розумове виховання дитини взаємопов'язані, але фізичне виховання є передумовою розумового. У процесі початкового навчання, крім гімнастики, слід звертати увагу на формування навичок читання та письма. Дитина має навчитися грамоти, малювання і музики. Філософ-педагог наполягав на тому, щоб парубки вивчали літературу, історію, філософію, математику, астрономію, музику. Головне завдання музичного виховання Аристотель вбачав у тому, щоб розвивати в людині почуття прекрасного. За Аристотелем, розвиток природних задатків, навичок, розуму — три основні джерела морального виховання дитини.
Теоретичні погляди та практичний досвід Аристотеля вплинули на розвиток не тільки античної науки, а й сучасної педагогіки особистості.
Елліністичний період (IV ст. до н.е.—І ст. до н.е.) позначився
небаченим досі розквітом науки завдяки плідному синтезовінаукових досягнень Стародавнього Сходу та грецькогораціонального методу пізнання.
До наукових надбань елліністичної пори належить видатна праця Евкліда "Початки", синтез математичних знань стародавнього світу, праці Архімеда Сиракузького з проблем математики і фізики, праці засновника тригонометрії Аполлонія з Перги. Триває накопичення медичних знань завдяки анатомічним дослідженням Герофіла та Ерасистрата.
Аристарх Самоський висунув гіпотезу геліоцентризму, Ератосфен дійшов висновку про кулястість Землі і досить точно виміряв довжину її кола, Дікеарх склав карту тогочасного світу. Найвидатніший грецький історик II століття до нашої ери - Полібій, автор "Загальної історії" в сорока книгах, присвяченої подіям від 221 до 146 року, коли Рим перетворився на середземноморську державу й підкорив Грецію та Македонію.
Особливе наукове досягнення елліністичної культури й науки — поява грецької філології, основи якої було закладено Зенодотом Ефеським, Аристофаном Візантійським, Аристархом Самофракійським. Учень Аристарха Діонісій Фракійський уклав першу граматику грецької мови.
Марк – Фабій Квінтеліан (42 - 118 ) – видатний римський педагог, учитель ораторів, автор 12-томної книги „Дванадцять книг риторичних настанов” (перша педагогічна праця).
Врахувати індивідуальні особливості і здібності дитини. Починати навчання пропонував якомога раніше, використовуючи ігри, уважно стежачи за мовою дітей.
Основні методи навчання – наслідування, наставляння, вправлення.
Наголошував на необхідність розвитку пам'яті, почуття художнього слова, ритму, дикції.
Висловив вимоги до вчителя („Нехай учитель насамперед викличе в собі батьківські почуття до своїх учнів”)
Педагогічні ідеї Сократа, Платона, Аристотеля. Цицерона, Квінтеліана набули широкої популярності в освіті ХVІ – ХVІІ ст.
Держави в міжріччі Тигра та Євфрату (Шумер, Вавилон, Ассирія та ін.), які виникли раніше 3 – го тисячоліття до н.е. і змінювали один одного до 100 р. н.е., мали достатньо стабільну і життєстійку культуру. У них успішно розвивалися астрономія, математика, агротехніка; були створені оригінальні писемність, система музичного запису, процвітали різні мистецтва. В давніх містах Месопотамії будували мости, дороги, прокладу вали канали.
Немає коментарів:
Дописати коментар