Епоха Середньовіччя охоплює період від 5 до початку 16 століття ( на півночі Європи – до середини 17 століття). Від Римської імперії вона успадкувала християнську релігію в Ії західному різновиді – католицизм ( з 1054 року).
На відміну від античності, коли виховання дітей і юнаків було спрямовано на формування повноцінного громадянина полюсу й держави, в Середні Віки наголос робився на їх залучення до християнських цінностей об’єднаного Святим Духом єдиного світу. Античному ідеалу фізичної сили і краси християнство протиставляло людину, стурбовану спасінням душі, самовихованням внутрішнього, а не зовнішнього початку.
Епоха Середньовіччя в Європі оцінюється суперечливо. Гуманісти – як темряву і неуцтво, інші - як своєрідність. Вона дала Роджена Бекона, Яна Гуса, Миколу Коперніка, Джордано Бруно, Галілео Галілея, Данте та інших.
На початку цієї епохи освіта будувалась на основі вивчення античних авторів та природничих даних, отриманих вченими Давньої Греції та Риму.
Середньовіччя увійшло в історію як епоха повного підкорення авторитету церкви та аскетизму (домінуюча течія в християнстві).
Християнська філософсько – педагогічна думка європейського середньовіччя головною метою виховання вважала спасіння душі. Основою виховання визнавався Божій початок. Бог – останній і найвищий суддя. Виховання разом з тим являлось своєрідним сплавом релігійного і світського, що заключалося в необхідності засвоєння земних знань та мудрості. Християнське виховання було звернено рівно до кожної людини, але будучи корпоративним, водночас було спрямоване на відтворення станової моралі.
Педагогічні думки учених – церковників. Носіями християнської педагогіки були в першу чергу служники католицької церкви. Ідеалом виховання вважалась усереднена особа, яка вірує. Зразок виховання повинні були давати монахи. Програма занять для шкіл обов’язково мала бути затвердженою церквою.
У середньовічній науці домінувала схоластика, що полягала у застосуванні формальної логіки для обґрунтування релігії.
Учені – церковники Середньовіччя – схоласти (від слова «схола», тобто «школа»), - це професори, що прославились своїми вченими богословськими творами. Вони прикладали всі свої таланти та знання для того, щоб узгодити вчення та канони церкви з тими випадковими уривками наукових відомостей, які їм пощастило знайти в перекладах праць великого філософа давнини Аристотеля.
Серед тогочасних представників філософського напряму вирізняється Фома Аквінський (1225 -1274 рр.). Він намагався поєднати наукові знання та християнську релігію, визначивши при цьому пріоритет релігійних постулатів. Учений – філософ сформулював п’ять доказів існування Бога як першопричини та кінцевої мети існуючого світу. Твори Ф. Аквінського («Про вічність світу проти воркунів», «Про правління владик», «Про існування і сутність», «Сума істини католицької церкви проти язичників» та ін.) становили основу вивчення богослов’я у школі епохи Середньовіччя.
Ідея єдності душі і тіла, так само як і їх неповторності, виявляє певну гуманістичну тенденцію в міркуваннях філософа, який був удостоєний почесного звання «ангельський доктор».
В епоху Середньовіччя у Західній Європі, залежно від класової та станової належності (духовні або світські феодали, бюргери – купці, ремісники, селяни), склалося кілька типів виховних систем:
- церковне (духовне) виховання. Воно здійснювалось в християнській сім’ї та церковних школах( парафіяльних, соборних, монастирських). Ці школи відвідували хлопці 7 – 15 років. В школі зазубрювали молитви, псалми, вчилися читати, писати, співати, вивчали арифметику. Опанувавши елементарні знання, кращі учні вивчали «сім вільних мистецтв»: тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадривіум ( арифметика, геометрія, астрономія, музика). Вершиною навчання було богослов’я, під час якого готували до церковної діяльності;
- лицарське виховання. До 7 років вихованням хлопця займалася мати. З 7 до 14 років хлопець виконував обов’язки пажа при дружині більш знатного лицаря – феодала (сюзерена). З 14 до 21 року хлопець був зброєносцем сюзерена.. В 21 рік здійснювалося посвячення в лицарі. Лицар повинен був вміти їздити верхи, метати спис, фехтувати, плавати, полювати, грати в шахи, вміти складати та співати пісні. Більшість з них була неписемною;
- бюргерське виховання. Здійснювалося в гільдійських та цехових школах, які згодом перетворилися на міські початкові школи. Мета цих типів шкіл – підготовка дітей до торговельної, ремісничої справи. Учнів навчали читання, письма, лічбі та релігії, а в деяких школах – риторики, граматики, геометрії. Дані школи руйнували монополію релігії у шкільній справі;
- стихійне виховання дітей селян. Здійснювалося батьками в повсякденній праці. Головні напрями – фізичне, трудове виховання. Виховувалося витривалість, спритність, слухняність, покірність.
Виховання й освіта жінок також мали становий характер. Створювалися пансіонати при жіночих монастирях.
В Епоху Середньовіччя склалися слідуючи типи шкіл в залежності від напряму виховання:
- монастирські
- єпископські
- кафедральні
- соборні
- церковно – приходські
- ремісничі
- гільдійські
- міські початкові школи.
Основи християнського виховання, що були закладені в епоху раннього християнства, стали фундаментом його розвитку в Середньовіччі. Загалом, учення філософів Середньовіччя визначили окремий напрямок у вихованні, що грунтувався на засадах християнства.
Августин Блаженний (354-430 pp.) - філософ, високий церковний ієрарх, політичний діяч, автор твору "Сповіді". Він доходить висновку про необхідність використання античних авторів у шкільній освіті. На його думку, шкільна освіта, яку людина здобуває в юності, не може перешкоджати її духовному розвиткові, не повинна заважати їй здобувати істинне знання, що міститься в християнському вченні. Страшно, на його думку, коли мирське знання слугує суєтним цілям і відвертає людину від істини. Августин зазначав, що граматика, риторика, діалектика та історія, математичні науки не повинні відволікати від пізнання Святого Письма, а навпаки, мають підводити учня до нього. Для Августина історія — це поступальний рух суспільства до моральної досконалості, тому він робив наголос на необхідності вивчення історії у школі.
Початковою точкою історичного розвитку, за Августином, є творення світу. Перший період людства починається за часів Адама і закінчується Ноєм; першими представниками двох незримих "градів" були Каїн та Авель. Передостанній період припадає на часи від Давида до Христа, з появою якого почався останній період, що завершує світову історію.
Формуючи джерела християнської культури, що пануватиме в середньовічній Європі, Августин поєднував культурне багатство античного світу з принципово новим християнським світовідчуттям. Інтерпретація греко-римської культурної спадщини дала можливість створити нову, здатну до саморозвитку модель духовного життя, головними елементами якої стали освіченість, філософський раціоналізм і поетична творчість.
Важливим складником Августинового вчення була теорія особистості. Він, за словами сучасників, був першим мислителем,
який здійснив аналіз філософських і психологічних понять — "людина" і "людська особистість". Як свідчать філософи та культурологи, після Августина основним питанням християнського світобачення стає поводження людини у світі, її правильне ставлення до світу й до
Бога.
Теорія особистості стає теорією моральної особистості, дослідницький пошук зосереджується на духовних потенціях людини в її моральному вимірі. Отже, Августин сформулював тематичну філософську тріаду, покладену в основу теоретичного мислення всього Середньовіччя: Бог - світ - людина.
Аніцій Манлій Северин Боецій (бл. 480—525 pp.) — своїми філософськими творами ("Про Трійцю", "І Отець, і Син", "Проти Євтихія та Несторія" та ін.) заклав основи нового типу філософського мислення, визначив нові критерії інтелектуального життя європейського суспільства, визначив нову систему освіти.
Розуміючи, що мовою культури нового світу стала латинська, він дбає про створення писаних латиною підручників, що узагальнювали й інтерпретували в доступній формі досягнення греків у головних на той час галузях знання (арифметиці, музиці, геометрії та астрономії).
Саме Боецій остаточно поділяє тодішню систему " семи вільних мистецтв" на два рівні — вищий ("тривіум") та нижчий ("квадривіум"). Нова структура навчання передбачала "математичну" освіту як передумову істинної науки — філософії. На перший план висувалась систематичність освіти, а змістовність відходила на другий план, не втрачаючи, звичайно, своєї цінності. Цілком у дусі нової культурної епохи реформатор вважав, що найважливішим у навчанні є прищеплення людині певного напряму мислення, дотримання в розумовій діяльності суворої дисципліни, яка допоможе засвоїти будь-який навчальний матеріал. Боецій вважав, що саме на творах Платона й Аристотеля слід базувати інтелектуально-культурний простір нової епохи.
Програма елементарних шкіл періоду Середніх віків передбачала вивчення абетки, формування у дітей навичок читання та письма, засвоєння ними найпростіших релігійних текстів і основних молитв. Навчання співу й участь у богослужінні були обов'язковими компонентами шкільної освіти. В епоху пізнього Середньовіччя для навчання дітей у цих школах користувалися спеціальними навчальними посібниками, які містили матеріали, написані латиною та рідною мовами. Учні граматичних шкіл повинні були не тільки вивчати мову. На перший план висувалися завдання щодо формування навичок лінгвістичного аналізу (граматика) і використання мови як засобу викладення думок та інструменту логічного мислення (риторика, діалектика або логіка). Відтак, освіта як процес забезпечувала міцність і надійність засвоюваних знань і водночас спонукала учнів до вивчення логіки, філософії і теології. Таким чином, система навчання у граматичних школах була спрямованою на підготовку молоді до університетської освіти. Частини квадривіуму були включені в загальноосвітній курс звичайних граматичних шкіл, але розміщення їх у центрі освітньої програми характерне для особливої категорії шкіл - "абасиз", так би мовити "ділових шкіл Середньовіччя". Метою освіти в цих школах, розвиток яких відноситься до пізнього середньовіччя, була підготовка учнів до практичної діяльності — оволодіння нотаріальною справою, мистецтвом написання листів тощо.
У середньовічних школах не існувало уніфікованої процедури допуску вчителів до викладання. Видача ліцензій на право викладати було монополією церкви. Підставами для видачі такої ліцензії, в першу чергу, було отримання відповідного вченого ступеня в університеті, а також наявність викладацького досвіду. Магістрам звичайних міських шкіл було достатньо отримати ступінь магістра граматики чи бакалавра мистецтв. Великі кафедральні школи не мали проблем із залученням викладачів, що мали університетські ступені, для яких праця тут була доброю основою для подальшої церковної чи академічної кар'єри. У малих міських і приходських школах магістрів зі ступенями було дуже мало і, зазвичай, вони не довго затримувались на цій посаді перед одержанням більш значної церковної посади. Особи, які отримували ліцензію на викладання в таких школах, частіше мали лише початкову граматичну освіту.
Освіченість духовного стану викликала пошану серед лицарського прошарку й вплинула на суспільне життя країн епохи Середньовіччя. Завдяки своїм знанням духівники стають головними постатями в канцеляріях королів і князів, видають документи, стають визначними політиками тощо.
В епоху Середньовіччя в Західній Європі склалося кілька типів виховних систем. Серед них вирізнялося церковне (духовне) виховання, що здійснювалося в християнській сім'ї та в церковних школах: парафіяльних, монастирських, соборних.
Організаційні форми монастирських шкіл розробив та виклав Бенедикт Нурсійський (Бенедиктів закон, 529 р.). При заснованих ним монастирях (у першій половині IV ст. коло Понту) були притулки для сиріт і школи для хлопців, які мали намір стати монахами. До школи приймали також і тих хлопців, що бажали здобути освіту. Високорозвинене чернецтво Візантії (свої початки бере з Єгипту) і численні монастирі мали величезний вплив на духовний розвиток народів Східної Європи.
Основний зміст монастирської шкільної науки розробив Магна Флавій Аврелій Кассіодор (бл. 487р.-бл. 578р.). Серед творів, що належать перу Кассюдора, особливе місце посідають "Варіі". За різнобічність інформації їх можна назвати першою енциклопедією Середньовіччя. Опубліковані у 537—538 роках. Твір подавав широкі відомості про соціальне, державне, політичне, культурне життя остготського суспільства, а також про сільське господарство, ремесло, звичаї, військову справу. Не залишив позаувагою Кассіодер і народні повстання, дав пояснення природних явищ, змалював портрети сучасників.
Монастир Кассіодера, який він заснував на півдні Італії в середині 50-х років, був справжнім осередком духовних традицій і знань. Три елементи його структури як культурного центру стали традиційними для всього Середньовіччя: бібліотека — сховище книжок і рукописів; скрипторій - майстерня письма для розмноження й поширення рукописів, що використовувалися для потреб монастиря й на продаж; школа — навчальний заклад. Члени "Віварію" (так звався маєток, в якому було засновано монастир) знайомилися зі священними науками та вільними мистецтвами.
Безперечним є внесок Карла Великого (768—814 pp.) у поширення освіти. Низкою Уряджень він вимагав, щоб при кожній Церкві були школи, а у 802 році окремим розпорядженням наказав кожному батькові посилати сина до школи.
При дворі він заснував "Академію", учнями якої були члени королівського й аристократичних родів. Управителем цієї школи став відомий філософ свого часу Алкуїн. Найвизначніші праці Алкуїна — "Про розум душі", перший західноєвропейський середньовічний трактат із психології, та "Діалектика" — твір, що вперше виводив діалектику з переліку вільних мистецтв. У навчальному процесі він застосовував методи навчання латини, що стимулювали у молоді інтерес до науки. Сам імператор відводив багато часу для вивчення риторики, діалектики, астрономії під орудою Алкуїна. Карл організовував своєрідні семінари, на яких найосвіченіші придворні дискутували з проблем теології, читали свої і критикували чужі вірші, обговорювали наукові питання. Приклад Карла наслідували інші князі та вельможі, що мало велике значення для поширення освіти в епоху Середньовіччі. "Загальне Напучення" 789 року окреслило предмети для вивчення: "Слід відкривати школи, де дітей навчатимуть читати. У кожному монастирі та єпископському домі мають навчати псалмів, нотного запису, співу, лічби та латинської граматики".
Важливе значення для розвитку педагогічної думки раннього Середньовіччя мала схоластика — система мислення, яка полягала в застосуванні законів формальної логіки для обґрунтування догматів релігії. Як і філософія, вона створювала алгоритми дедуктивних міркувань; виявом її у навчанні було переважно вивчення формально-логічних доведень певних релігійних положень. Схоластичне навчання розвивало витонченість розуму, але придушувало самостійність мислення людини. Схоластика сприяла розвиткові абстрактного мислення, але це була лише гімнастика для розуму, вона не розвивала інтересу до реального світу, до природничих наук.
Система лицарского виховання. Для суспільного устрою Середньовіччя характерним був поділ на суспільні класи або стани. Цей устрій визначав звичаї та порядок життя, права та систему виховання. Визнаючи примат Церкви, стани все-таки мали свободу в упорядкуванні обов'язків своїх членів і вихованні їх згідно з потребами, вимогами й соціальними уявленнями. Тому й виховання молоді відбувалося різними шляхами.
Найповнішою була система лицарського виховання. Фізичне виховання, яке виховувало сильний, здоровий організм людини, оцінювалося вище за виховання розумове. Тому й програма лицарського виховання передбачала опанування хлопцями та молоддю програми "семи лицарських чеснот" (кінна їзда, плавання, метання списа, фехтування, мисливство, гра в шахи, спів власних віршів і гра на музичних інструментах). Ідеал лицарського виховання — жертовність, слухняність й особиста свобода. Розвиток розумової культури юнаків обмежувався знанням лицарських і народних традицій. Система лицарського виховання складалася з кількох етапів: від 7 до 14 років хлопці виконували обов'язки пажа дружини сюзерена або інших придворних осіб; коли хлопчику виповнювалося 14 років, його призначали зброєносцем на службу до лицаря; і, нарешті, у 21 рік юнака посвячували в лицарі.
Пажі та зброєносці мали засвоїти "основи кохання, війни та релігії". Оволодіння "основами кохання" — вважалося істотним показником успішності навчання майбутніх лицарів. Юнаки знали правила етикету, володіли вміннями та навичками складання віршів. Вони відрізнялися культурою мовлення, високими моральними якостями, такими, як ввічливість, доброта, великодушність тощо. До "основ війни" відносили наявність певних професійних умінь та навичок воїна. Велика увага надавалася релігійному вихованню юнаків. (Додаток 5)
Освіта дівчат. В монастирі дівчат навчали латинській мові, знайомили з Біблією, привчали до шляхетного поводження в світі. Молоді жінки повинні були навчитися танцювати, вишукування схилятися в реверансі, грати на лютні чи клавесині, підтримувати бесіду на запропоновану тему з двома чи трьома подругами. До змісту навчання входило навіть оволодіння мистецтвом користуватися віялом. Далі їх знайомили з основними правилами ведення домашнього господарства. Передбачаючи лихі часи, які можуть спіткати будь – яку з вихованок, дівчат змушували виконувати і так звану «чорну» роботу. Вони по черзі працювали на кухні і в пральні, запалювали і чистили світильники, прибирали та мили підлогу. І, нарешті, в монастирі майбутні «зірки» світського суспільства отримували елементарні відомості з історії, географії, викладені досить сухо, з міфології, арифметики, теології та латині.
Отже, можна зазначити, що в епоху середньовіччя освіченість серед жінок – дворянок була розповсюджена ширше, ніж серед чоловіків – лицарів. В деякій мірі це пояснюється тим, що католицька церква намагалася вплинути на світських феодалів через їхніх дружин, які були виховані в монастирях в дусі релігійності. Недарма серед приданого дівчини з сім’ї феодалів обов’язково були книги релігійного характеру.
Виникнення університетів. У зв’язку з необхідністю поширення знань і з економічним розвитком Європи в 12 – 13 століттях почала складатися особлива форма вищих навчальних закладів – університети ( від лат. «universities» - сукупність). Це були небачені раніше корпорації вчителів – магістрів та учнів – школярів. Університетська вчена спільнота – аналог цеху середньовічних ремісників: школяр – учень, бакалавр – підмайстер, магістр чи доктор – майстер. Формула середньовічної освіти – «навчаючи вчитися». Сьогоднішній учень – завтра вчитель, сам був не проти навчитися на вченого майстра.
Вчені люди, які мандрували Європою цей час, стали звичним явищем. Серед них значну частину складали так звані ваганти ( від лат. «vagary» - бродити), які являли собою культурну верхівку середньовічного учнівства. Це були шукачі кращої школи з кращою ученістю. Про них казали, що «вони збирають знання по школах, як бджоли свій мед по квітах».
Університети виникали по всій Європі: у Болоньї (1158), Оксфорді(1168), Парижі(1200), Кембриджі(1209), Празі(1348), Кракові(1364) та ін.
Навчання в середньовічному університеті велося латинською мовою. Всі викладачі гуртувалися в особливі організації, так звані факультети (від лат. «Faculties» - здібності). Пізніше під словом «факультет» почали розуміти те відділення університету, на якому викладалась та чи інша галузь знань. Університети мали чотири факультети:
- молодший, або артистичний ( від лат. «arts» - мистецтво) – найбільш численний. Це був загальноосвітній факультет з терміном навчання 5 – 7 років, протягом яких вивчались «сім вільних мистецтв»,
- медичний,
- юридичний,
- богословський.
Останні три – це старші факультети, термін навчання 5 – 6 років. На них приймалися після закінчення артистичного факультету.
Таким чином навчання мало приблизно такий вигляд. До 15 років хлопець навчався латинській мові, читанню, письму та рахунку в монастирській чи місцевій школі. По закінченню школи він – учень університетського магістра загальноосвітнього факультету, тобто вивчає «сім вільних мистецтв». Це відбувалося 2 роки.
Середньовічні університети були автономними установами, які мали свої органи самоврядування. Ректор університету обирався на загальних зборах і, теоретично, ним міг стати навіть студент. Завдяки своєму статусу, університети відіграли значну роль у розвитку культури, руйнуванні феодальної обмеженості.
Юнака вчили логіці Аристотеля, фізиці, залучали до участі в студентських дискусіях, а потім випробували на ступінь бакалавра. Наступні два роки відводились на слухання лекцій з метафізики, психології, етики, політики ( знову таки за творами Аристотеля). Вивчалась космологія і математика. Далі студент починав вчителювати. Він ставав помічником магістра, який вів диспути, де виступав у ролі відповідача. Результат цієї праці – іспит на ступінь ліценціата. Перша лекція в новій якості – і він вже магістр мистецтва. Ще два роки молодий викладач навчає студентів, але навчається і сам. Двадцять один рік – початок кар’єри магістра, а за плечима вже шість років університетської науки. Паралельно з обов’язковою дворічною викладацькою діяльністю можна було починати слухати курс якогось «старшого» факультету. Там свої правила іспитів, свої вікові межі. Після іспитів одержували ступінь магістра права, медицини чи теології. Але, щоб навчати теології, потрібно було, щоб вчителю виповнилося 34 роки, і щоб цьому передували вісім років навчання. Навчатися на богословському факультеті було найважче. Одних бакалаврів треба було одержати трьох видів: бакалавр Біблії, бакалавр сентеції та повний бакалавр.
Для того, щоб здобути вище звання «доктора наук», потрібно закінчити повний курс навчання в університеті (11-13 років). Основними методами навчання в університетах були лекції і диспути, студенти виконували багато вправ і писали письмові роботи – трактати. Лекція являла собою читання тексту, який вивчався, та пояснення цього тексту у вигляді коментарів до нього або до його окремих частин. Другою формою навчання був диспут, основою якого було питання для обговорення. Тезу обирав магістр. Заперечення висував він сам або студенти ( в тому числі й ті, що випадково потрапили на диспут).
Епоха пізнього Європейського Середньовіччя (14 – 17 ст.) знаменна подіями, які в корні змінювали пріоритети та підходи до виховання і освіти. Подібна «педагогічна революція» була пов’язана культурними та ідейними течіями, які отримали назву Відродження і Реформації.
Розвиток західноєвропейської школи в 15 – першій треті 17 ст. тісно пов'язаний з соціальними, економічними, політичними та педагогічними процесами в суспільстві.
Феодальні відносини пройшли за цей період шлях від всебічного господарювання і розквіту до застою і занепаду. Народжувалось індустріальне суспільство, якому потрібні були інша педагогіка та навчальні заклади.
Чудовою подією в історії світової педагогічної думки стався культурний рух, який пройшов під знаком гуманістичних ідей Відродження. Кращі уми Європи проголошували людину головною цінністю на землі та прокладували нові шляхи виховання, які розкривали б в людині все краще. У філософсько – педагогічній думці в оновленім вигляді з’явився ідеал духовно та фізично розвинутої особистості, який був наповнений конкретно – історичним змістом. Ідейні представники Відродження самі нерідко являлись носіями такого ідеалу, будучі еталоном мудрості, моральності, духовності. Пробудження педагогічної думки було тісно пов’язано з інтенсивним розвитком мистецтва, літератури, наукових знань.Розповсюдженню нової культури та освіченості сприяло відкрите в 15 ст. книгодрукарство.
Епоха пізнього Середньовіччя позначена як збільшенням числа шкіл та аудиторії грамотних людей, так і суттєвою різнобарвністю освітянських закладів, серед яких особливе місце посідають школи, які не знаходилися під прямим церковним контролем. До їх числа можна віднести школи, де викладали магістри, яких запрошували міські гільдії, а також приватні школи, що працювали під заступництвом королів чи світських магнатів. Окрім того, значно розширюється мережа елементарних шкіл — співочих та хорових. Суттєвого розвитку набувають школи, які спеціально готували своїх учнів до адміністративної діяльності в системі державного правління. (Додаток 4) (Презентація)
Немає коментарів:
Дописати коментар