16.3. Психоаналітична концепція особистісного формування

Австрійський психолог Зигмунд Фрейд (1856 – 1939) заклав підвалини теорії особистості, яка покладена в основу психоаналітичної концепції формування особистості. Згідно з його теорією структура особистості угворює ієрархію з трьох різних, але нерозривних у своїй органічній єдності компонентів – "Воно" (Ід), "Я" (Его) та "Над–Я" (Супер–Его).

"Воно" є вмістилищем несвідомих, інстинктивних за своєю природою, ірраціонально–руйнівних, вічних та позаісторичних імпульсів та потягів, керованих лише "принципом задоволення". "Воно", за Фрейдом, утворює потаємний, але найбільш вагомий пласт психіки індивіда. Людина, за уявленнями, засновника психоаналізу, є істотою антисоціальною, оскільки вона несвідомо прагне до задоволення свого "лібідо" – головним чином сексуально обумовлених прагнень та бажань. Суспільство, у свою чергу, трактується як оточення, що є ворожим для особистості. Суспільство контролює і регулює життєві прояви особистості відповідно до власних юридичних, моральних та соціальних норм. Завдяки неослабному соціальному контролю "неприборкані" імпульси та потяги індивіда утримуються у темній безодні несвідомого, що пригнічує психіку, зумовлює різні невротичні явища.

Поведінка людини лише на основі принципу задоволення веде до її конфлікту з вимогами соціально–культурного оточення, з якими індивід вимушений рахуватись, оскільки хоче уникнути його репресивних санкцій. З цією метою має бути вироблений механізм стійкого самоконтролю, який повинен витіснити у несвідоме "первісні" потяги. Так з'являється "Я" (Его) – механізм, що організує в усвідомлений комплекс імпульси, емоції і дії індивіду. За Фрейдом цей механізм являє собою досить тендітну та крихку споруду над могутнім "Воно" (Ід).

"Над–Я" (Супер–Его) – верхній поверх душевної організації індивіда. Він являє собою сплав моральної "цензури", моральних настанов та уявлень про соціально схвалювану поведінку, тобто всього того, що засвоюється людиною з дитинства у процесі соціалізації.

Взаємодія між зазначеними трьома базовими інстанціями людської психіки розглядається у традиційному психоаналізі, що має місце як у психотерапії, так і у виховному процесі. Таким чином, "Я" повинно враховувати умови і вимоги об'єктивної реальності (принцип реальності). Крім того, "Я" відчуває постійний тиск з боку "Воно", яке є завжди сильнішим, ніж "Я"; конфлікт між вимогами зовнішнього світу і вимогами "Воно" породжує у "Я" внутрішню тривогу, неспокій. Нарешті, "Я" відчуває постійний тиск з боку "Над–Я" – моральної свідомості, сумління. Порушення вимог "Над–Я" викликає у людини почуття провини. Цей конфлікт, за Фрейдом, не мас вирішення, і саме в ньому полягає причина всіх психологічних проблем як окремої людини, так і всього суспільства.

Однією з провідних основ теорії психоаналізу є концепція сублімації як принцип виховання та перевиховання особистості. Під сублімацією розуміється перетворення комплексу не схвалюваних суспільством імпульсів (агресивних, антисоціальних) у такі форми, що контролюються свідомістю і схвалюються спільнотою. За З.Фрейдом ті імпульси , що підлягають перетворенню, не можуть перестати існувати, але їх енергію можна спрямувати на досягнення соціально прийнятних цілей (на заняття мистецтвом, наукою, спортом тощо). Отже, в ідеї сублімації висловлена головна виховна настанова психоаналітичної концепції соціалізації особистості: 'Там, де було "Воно", повинно бути "Я".

У сучасній західній педагогіці користуються популярністю неофрейдистські концепції особистості, провідними з яких є теорії Е. Еріксона, Е. Фромма, А. Адлера та деякі інші.

Розглянемо позицію представника неофрейдизму Е. Фромма (1900 – 1980), перу якого належать такі роботи, як "Втеча від свобода" (1941), "Людина як вона є"(1947), "Розумне суспільство" (1955). "Без ланцюгів ілюзій" (1962), "Мати або бути?" (1976) та ін. У своїх працях Е.Фромм висунув ряд контрдоводів ідеям Фрейда іцодо детермінованості волі людини незалежними від неї біологічними інстинктами і несвідомими імпульсами, які визначають глибоку внутрішню порочність людини, її агресивність, перевагу егоїстичних, часто аморальних мотивів. Висловлює Е.Фромм незгоду і з фрейдистським положенням про можливість позитивного виховного впливу на дитину лише у ранньому дитинстві, незгоду з з тим, що у більш старшому віці психіка дитини твердіє і стає непіддатною будь–яким впливам.

У своїй роботі "Мати або бути?" Е.Фромм стверджує, що "чим вище знаходиться тварина на східцях еволюції, тим менше є її поведінка детермінованою філогенетично запроірамованими інстинктами". Втративши ж здібність діяти під впливом інстинктів, людина, щоб вижити, потребує певної системи орієнтації, яка формується значною мірою за допомогою сукупності виховних впливів. Заперечуючи тезу про споконвічну порочність людської натури, Е.Фромм пише, що людина сама по собі є і не доброю, і не злою. Вона є морально нейтральною: в ній закладені і конструктивні і деструктивні потенції. Багато що у їх розвитку залежить від того, як складеться система її внутрішньої орієнтації, яка є значною мірою обумовленою соціальними впливами.

Він також висуває ідею необхідності докорінного оновлення виховання, яке повинно стосуватись як цілей і принципів, так і методів виховного впливу. Оновлене виховання має бути спрямоване не тільки на інтелектуальну, а й, значною мірою, на емоційну сферу дитини. "Нема жодного сумніву в тому, – писав видатний психолог у своїй праці "Втеча від свободи", що творче мислення, як і будь–яка інша творчість, нерозривно пов'язані з емоцією. Однак у наші дні ідеал полягає якраз у тому, щоб жити і мислити без емоцій. Емоційність стала синонімом неврівноваженості і душевного нездоров'я. Прийнявши цей стандарт, індивід надзвичайно ослабив себе: його мислення стало убогим і тривіальним".

З моральним розвитком особистості, за Е.Фромом, пов'язане естетичне виховання, для якого обов'язковою є гуманістична спрямованість. Позбавлені такої спрямованості, навіть найвищі естетичні ідеали не створюють надійної орієнтації у виборі між добром і злом.

У цьому зв'язку важливим завданням виховання Е. Фромм вважає формування таких якостей особистості, які у своїй сукупності роблять людину здатною до альтруїстичної любові. Таке почуття (воно не обмежується стосунками між статями, а включає взаємини між батьками і дітьми, учителями та учнями тощо) повинно стати протидією агресивним, садистським імпульсам і холоднокровній жорстокості. Важливу причину розвитку цих інстинктів Е.Фромм вбачає у практиці авторитарного виховання.

У праці "Втеча від свободи" Е.Фромм визначає мету виховання як розвиток внутрішньої незалежності дитини, її неповторної індивідуальності. Він пояснює, що принцип рівності не означає однаковості людей, тому надзвичайно важливим є індивідуалізоване навчання і виховання, яке враховує неповгорні особливості, унікальні риси кожної дитини. Право на свободу, індивідуальність та унікальність однак не означає свавілля і відмови від певного кола загальнолюдських принципів поведінки, якими повинні керуватись як вихованці, так і вихователі.

Одним із напрямків у концепції особистості Е.Фромма є питання про потреби людини і про те, наскільки можливо впливати на їх формування і на способи їх задоволення. Сутність людини, за Е.Фроммом, визначається її фундаментальними потребами, які носять переважно антропологічний характер.

Вчений пропонує свою класифікацію людських потреб. Він відносить до найважливіших потребу у спілкування та міжособистісних стосунках, потребу у творчості та активності, потребу у пізнанні світу та самопізнанні, потребу в системі орієнтації, потребу у самоствердженні. Задоволення всіх цих потреб може відбуватись протилежними засобами, які або сприяють, або перешкоджають позитивному розвитку особистості.

У визначенні цих засобів Е.Фромм провідну роль відводить вихованню. Воно повинно сприяти розвиткові позитивних потреб, перетворенню їх у органічний компонент інтелектуальної та емоційної сфери особистості. Обґрунтовуючи цю ідею, автор "Втечі від свободи" писав, що внутрішня потреба активізує всі сили людини значно більш ефективно, ніж будь який зовнішній тиск. Зовнішній примус завжди викликає психологічну протидію, яка знижує продуктивність праці або робить людину нездатною до вирішення завдань, що потребують розуму, ініціативи і відповідальності.