У надрах середньовічної схоластики, у боротьбі філософських і релігійних течій розкривалися нові, принципово важливі грані сприймання навколишньої дійсності. Поглиблювалося пізнання закономірностей розвитку природи, людини й суспільного життя.
Поворот до зацікавленості земними, дочасними людськими справами запримічається вже в пізньому Середньовіччі. Як серед лицарства, так і серед міщанства все більш помітними стають намагання звільнитися від суворих вимог Церкви і звернути увагу сучасності. Ці намагання виразно виявляються в XIV сторіччі на мистецькому й літературному полі в Італії, країні, де жили спадкоємці римлян, дуже прив'язаних до земних утіх та достатків. До тих забутих предків, до їх культури, літератури, мистецьких проявів повертається думка італійських інтелектуалів, які першими торують шлях новим ідеям. Відкриваючи свою кровну спорідненість зі старовинними римлянами, вони намагаються виховувати молоде покоління за їх зразком. Великуроль у поширенні цього нового руху відіграють Франческо Петрарка (1304-1374 pp.), К. Салютаті (1331-1406 pp.), Леонардо Бруні (1370-1444 рр-)- П'єтро Паоло Варджеріо. Виявом цього руху в мистецтві стає "ренесанс" — Відродження — з такими велетнями духу, як Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело й інші.
Загалом, цей рух спричинив зародження італійського гуманізму. Але він не обмежується тільки тяжінням до відродження класичної старовини. Це був грунт, на якому зароджувалося нове життя, нові ідеї. Людина усвідомила власну цінність, а разом з тим намагалася розвинути свою індивідуальність, досягти власної мети буття.
Класичні ідеали людини Середньовіччя — аскета-ченця чи лицаря-воїна — заступає новий ідеал яскравої, сильної особистості, яка, прагнучи досягти щастя на землі, розвиває й утверджує творчі здібності своєї активної натури. Лицемірством вважають гуманісти (Леонардо Бруні) аскетичне самозречення, проповідь зневажливого ставлення до світу, відмову від живих земних пристрастей. Критиці піддавалась релігійна система моральних цінностей і морального виховання, що не відповідала новим уявленням про природу й гідність людини. Салютаті та його учень П'єро Паоло Варджеріо, який започаткував пошуки гуманістів у галузі виховання й освіти, вбачали основу морального виховання людини у суспільне корисній праці: ледарство неприпустиме в досконалому суспільстві.
Ренесансний антропоцентризм став необхідною ланкою на шляху до нової онтології, до нового світорозуміння, до нової філософії — філософії гуманізму, увага якої зосереджувалася на внутрішньому світі людської особистості в її земному існуванні, в її активній, творчій діяльності, сповненій земних пристрастей.
Нові уявлення про призначення людини на землі дали змогу переосмислити середньовічні педагогічні ідеали, які відтепер набирали цілком світського характеру. Відбувалося це в першу чергу в процесі фізичного виховання особистості. Коли раніше Церква пропагувала умертвіння тіла, то тепер зароджується піклування про здорове тіло, про гарний зовнішній вигляд, гарну поставу, граційні рухи, гармонійну статуру. Розробляються рекомендації з гігієни.
Гімнастичні вправи, забави, плавання, танці, ритміка, перебування на свіжому повітрі стали предметом дискусій і реалізовувалися на практиці (хоча не розвинулися в якусь окрему систему фізичного виховання). Виявом цього є, наприклад, трактат Леонардо да Вінчі про пропорції людського тіла.
Провідні педагогічні думки вчених епохи Відродження .Гуманізм Відродження дає поштовх розвитку педагогічної думки. В європейських країнах з'являються педагогічні трактати, де філософи та педагоги дискутують про різні виховні й дидактичні проблеми, висувають нові постулати, шукають нових і кращих способів виховання й навчання, пропагують нові педагогічні ідеї. Італія подарувала людству педагога-гуманіста Вітторіно да Фельтре (1378—1446 pp.), теоретика та практика, який навчав у Мантуї синів аристократів. Свою школу, засновану в 1425 році, він назвав "Будинком радості" ("Каза джокоза"). Школа була розташована в парку, стіни палацу прикрашали фрески із зображенням дітей. Повертаючись до старовинних гасел та ідеалів гуманізму, Вітторіно да Фельтре звернув увагу на фізичне виховання, на різні вправи й ігри на свіжому повітрі, бо, на його думку, добрі гігієнічні умови є основою виховання. Школа нагадувала грецьку гімназію: учні їздили на конях, вправлялися у фехтуванні, плаванні, стрілянні з лука, грали в м'яча тощо. Педагог відмовився від тілесних покарань, упровадив у навчальний процес нові методи навчання, які мали розвивати самостійне мислення учнів, навчав їх природознавству, алгебрі, астрономії, історії. Видатний педагог пропагував рівноправність юнаків і дівчат щодо навчання в школі. Педагог-гуманіст був прихильником державного виховання. Мета виховання, за Вітторіно да Фельтре, — виховати "повноцінного громадянина".
В Іспанії народився визначний педагог-гуманіст Йоганнес Людовік Вівес (1492—1540 pp.), якого вважають основоположником новітньої педагогіки й емпіричної психології (вимагав досліджувати прикмети душі, а не те, чим вона є). Вівес розглядав педагогіку як науку про всебічне виховання людини, що Грунтується на поступовому розвитку її природних здібностей. Виховання й освіта мають, на думку філософа, йти від простого до складнішого, ставити зрозумілу кінцеву мету — розвиток особистості й підготовку молодої людини до життя. Слід зазначити, що освіта й виховання в теорії Й. Вівеса органічно пов'язані з етичними проблемами. Сенс людського життя, вважав він, у щасті, а його можна досягти в суспільстві, яке базується на принципах справедливості. Як філософ, він обґрунтував складність функціонування певних моральних понять ("рівність", "справедливість", "насильство", "влада") у конкретних соціальних умовах. Звернемо увагу на основні настанови, висунуті Й.Вівесом — педагогом: навчання треба здійснювати рідною мовою; воно має бути максимально наближеним до життя; дитина повинна своєю активністю самотужки доходити власних висновків; ігри і фізичні вправи сприяють гармонійному розвитку тіла й душі.
Розробляючи питання специфіки пізнавальної діяльності людини, Вівес наголошував на значенні досвіду, логічної аргументації, доказів для отримання об'єктивного знання. Привертають увагу вимоги (принципи) навчання, сформульовані педагогом: наглядність навчання, єдність навчання та виховання, набуття знань на основі власного спостереження, власного досвіду й експерименту Отож, Вівес проклав шлях новітнім педагогічним течіям. (Додаток 6)
У Франції Франсуа Рабле (1494 — 1553 pp.) у своєму сатиричному романі "Гаргантюа і Пантагрюель" критикує схоластичне навчання, вимагає, щоб виховання спиралося на природну активність дитини, а навчання - на наочність. Намагаючись відійти від зубріння і схоластики, що панували в тогочасних школах, він пропонував організовувати процес навчання на зацікавленості дитини навколишнім середовищем. Вивчення дітьми природи під час прогулянок, бесіди про предмети, що їх оточують, відвідування майстерень та ознайомлення з трудовою діяльністю людей — усе це, на думку, Рабле, поглиблює знання дитини, розвиває її мислення та активність.
Великого розголосу набули праці Еразма з Роттердама (1469— 1536 pp.). Еразм був пропагандистом гуманістичного ідеалу людяності і справедливості. Як і його великі сучасники — Т.Мор і Ф.Рабле, — він вважав, що людина створена доброю, що Мати-Природа наділила її шляхетними пориваннями, здатністю творити світле й прекрасне. Сатира "Похвала глупоті", найвідоміша з доробку Еразма Роттердамського, написана у формі пародійного панегірика й викриває вади феодального суспільного ладу. Тавруючи облудну побожність, що виявляється в надмірному культі ікон і читанні молитви, зловживання у відпущенні гріхів, гуманіст протиставляє їм "істинне християнське благочестя", яке вбачає справжній сенс християнства у дотриманні законів любові та милосердя, а не в сліпому й формальному виконанні зовнішніх обрядів. Еразм виділяє у "Святому письмі" насамперед гуманістичні його елементи, всіляко заперечуючи ідею "зіпсованості" людської природи "первородним гріхом". Його "Похвала глупоті" - це висміювання старих методів навчання й виховання. На думку автора, навчання має бути легким, приємним, враховувати інтереси дітей, розвивати їхню активність і самостійність. Педагог засуджує покарання, обґрунтовує програму гуманістичного навчання ("із латиною і грекою"), вимагає відповідної підготовки вчителів, права для жінок на вищі студії та інше.
Мішель Монтень (1533—1592 pp.) — французький філософ і письменник епохи Відродження. На могилі Монтеня вибитий напис: "Він догмати Христа з'єднав із скептицизмом Піррона". Філософська думка Монтеня спирається на вивчення античної спадщини і на філософську літературу сучасності. Піррон називав скептиків "шукаючими". "Шукаючим будь-яку річ доводиться або знайти її, або дійти до заперечення знаходження її і визнання її неприйняття, або бути завзятим у її пошуках: Тому, можливо, стосовно речей, яких шукають у філософії, перші говорили, що знайшли істину, другі висловлювались, що сприйняти її неможливо, а треті шукають". Ідею Бога Піррон заперечував: "...те, що Бог існує, не є достатньо очевидним". В історію Монтень увійшов як засновник скептицизму, як продовжувач античного скептицизму Піррона.
Головним принципом його моралі є переконання, що людина не повинна пасивно чекати свого щастя, обіцяного їй на небі, вона має право прагнути до свого щастя в земному житті.
Головним твором Монтеня є "Спроби". У цьому морально-філософському творі Монтень продовжує культурні традиції, пов'язані зі стоїцизмом і епікурейством; з ними Монтень познайомився, читаючи твори римського філософа Сенеки й історика Плутарха. Сенека багато писав про людську мудрість, яка полягає в тому, щоб стати над стражданнями й смертю, нехтувати ними: стоїки вчили про перевагу розуму над почуттями, насамперед над такими, як біль, страждання й страх смерті.
Вищою за всі людські якості для письменника є доброчинність, котра може бути лише наслідком постійного і неослабного зусилля волі, і цим вона відрізняється від звичайної, природної доброти. Там, де людині не потрібно вступати в боротьбу з пристрастями, там немає "доброчинності". Цей конфлікт, боротьба можливі за активної участі розуму, який один лише може перемогти страх смерті й підкорити собі пристрасті. Така інтерпретація ролі розуму, людської волі, активності спрямована проти підкорення долі, провидінню, фатальній необхідності.
Одна із проблем, зміст якої теоретично обгрунтував Монтень, - це проблема виховання людини. Вчений розглядає людину як частину природи. Природа, на думку Монтеня, повинна бути наставницею у справі виховання. На перше місце в процесі навчання й виховання особистості необхідно поставити не нагромадження знань, а розвиток мислення, здібностей висловлювати власні судження. Виховання розуміється ним як засіб виявляти, розкривати й удосконалювати те, що дано людині природою. Монтень наголошував на необхідності виховувати людей природними, чесними, працьовитими.
М. Монтень неодноразово вказував на необхідність індивідуального підходу у вихованні. "Нехай учитель спитає в учня не лише слова ... уроку, але й зміст і саму суть його і судить про користь, яку він приніс, не з показників пам'яті свого вихованця, а з його життя. І нехай, пояснюючи будь-що учню, він покаже йому це із сотні різних сторін й використає до багатьох різних предметів, щоб перевірити, чи зрозумів учень, як треба, що і в якій мірі засвоїв це: і в послідовності своїх роз'яснень він керується прикладом Платона. Якщо хтось повертає їжу в тому самому вигляді, в якому проковтнув її, то це свідчить про незасвоєння їжі. Якщо шлунок не змінив якості й форми того, що йому належало переварити, то він не здійснив своєї функції...".
Скептицизм автора "Спроб" не суперечив усвідомленню людини в ідеалах, необхідності формування твердих моральних засад особистості. Філософ за ідеал приймає людину доброчесну, людину, якій притаманні гідність і здатність стоїка протидіяти "жалюгідним умовам людського існування". Доброчесне життя, пов'язане зі здоровим глуздом і поміркованістю — це діяльність для блага інших людей, а отже, і для власного блага: "Той, хто почуває власну гідність, зрозуміє свої обов'язки перед іншими людьми й суспільством, той усвідомить своє покликання сприяти громадській користі, виконуючи обов'язок громадянина. Той, хто не живе для інших, не живе для самого себе". Монтень гостро критикував сучасну йому школу за те, що вона вчила некритично сприймати чужі думки, сліпо слідувала за авторитетами, а також переконував, що таке навчання тренує пам'ять, однак не розвиває розуму, вчить цитувати й коментувати, однак не вчить мислити. Учений-педагог вважав, що освіта має насамперед розвивати розум учня, самостійність його думки, критичне ставлення до будь-яких поглядів і авторитетів.
Поряд із розвитком розуму найважливіше завдання освіти, за Монтенем, — виховання високих моральних якостей у дитини. Він пише: "Чи можливо навчитись керувати конем, володіти списом, лютнею або голосом, не примушуючи себе день у день займатися цим...". Подібний підхід у вихованні заслуговує на уважне вивчення, тому що не лише в Середньовіччі, але й у наші дні досить поширена ситуація, коли злети людського розуму або взагалі відсутні, або неспрямовані на пізнання справжніх цінностей.
Програма теоретичної освіти, запропонована Монтенем, включала фізику й геометрію, які в XVI ст. в коледжах і університетах Франції не вивчалися. За умов орієнтації на природу як на "єдине справжнє буття", Монтень визнає важливість і "первинність" математики, механіки, оптики та інших галузей природничого знання. Але вчений дещо перебільшував, коли відсував філологію, мовознавство й інші гуманітарні науки на другий план. Високо оцінюючи освітнє та виховне значення історії, Монтень засуджував зведення вивчення історії до засвоєння тільки дат і імен. Він відстоював ідею самостійності в набутті людиною певних знань і формуванні моральних переконань. Філософсько-педагогічні ідеї Монтеня істотно вплинули на подальший розвиток педагогічної думки.
Гуманісти заново відкрили, як багато в культурі та освіті зробили античні народи Греції та Риму. Вони і назвали свій час Відродженням, тобто відбудовою античної традиції. Гуманістів приваблювала свобода, виразність та красота класичної літератури, яка із матеріалу навчання стає «олицетворением» ідеалів виховання.
Томас Мор (1478 – 1535) – англійський мислитель – утопіст. Головна праця – «Золота книжка про найкращий суспільний лад і про новий острів Утопію» (1516). На своєму «острові» він надає всім громадянам можливості «духовної свободи і освіти». Пропагує принцип загального навчання рідною мовою, вимагав рівності освіти для чоловіків і жінок. В навчанні необхідно застосовувати принцип навчання, проводити спостереження за природою. Вперше поставив проблему освіти дорослих засобами бібліотек, музеїв і т.д. (Додаток 6)
Реформація – феномен Відродження – була започаткована Мартіном Лютером і поглиблена Кальвіном та іншими. Спрямована проти католицької церкви, Реформація досягає апогею в 16 столітті, коли в багатьох країнах Європи відбувався перехід до протестантської церкви. Вимога, що кожна людина, навіть неосвічена, має сама пізнати і засвоїти собі Христову науку, викликала поширення святого Письма національними мовами й організацією релігійного виховання народу, що дало повштох ідеї загального навчання й створило основу для майбутнього народного шкільництва. Заклик Лютера до бургомістрів у справі розбудови шкіл по містах увінчувався успіхом; постали школи в Магдебурзі, Нюрнберзі й інших містах
Зі становленням протестантизму пов’язане і становлення нової етики, що серед гуманітарних наук набуває особливого значення. В основі протестантської етики – повага до праці, життєвий аскетизм, охайність, доброчесність, моральність. Разом із тим ідеологія Реформації в багатьох тезах виступала як антигуманістичне явище, адже пропагувала свій ідеал не в майбутньому, а в ранньохристиянсько му минулому.
Реформаторський рух став соціальним рухом буржуазії, що народжувалася, проти церкви як ідеологічного оплоту феодалізму.
У 15 – 17 столітті реформаторський рух охоплює більшість країн Європи. Його найвідоміші керівники – Ян Гус (Чехія), Мартін Лютер (Німеччина), Іоанн Кальвін(Швейцарія) та інші – спрямували цей антифеодальний рух насамперед проти привілеїв та впливу католицької церкви.
Серед основних вимог Реформації у галузі шкільництва виділяють навчання рідною мовою, надання загальної освіти, державне або громадське фінансування школи,можливість освіти для жінок.
Реформаторські церкви стали засновниками шкіл нового типу по всій Європі.
З’являються гімназії, які поклали початок класичному вихованню. Перші гімназії з’явилися в Німеччині. Батьком цих навчальних закладів вважається Ф. Меланхтон.Символом гуманістичної освіти стала гімназія, створена в 1537 році в Страсбурзі І. Штурмом.
Боротьба реформаторів проти католицизму сприяла виникненню єзуїтських шкіл, колегіумів з метою зміцнення впливу католицької церкви.
Педагогіка пізнього Відродження повинна була пристосувати освіту до обслуговування іншої клієнтури: промисловців, ремісників, торговців. Була висунута новапрограма виховання і навчання.
До кінця 18 століття була накреслена парадигма цілей, змісту виховання і освіти, вивчення дитини і дорослого та, нарешті, предмета педагогічної науки. Але це булоскоріше ескізом. Завершити оформлення нової педагогіки належало філософам 19 століття.
Нідерландська революція(1566 -1609), Англійська революція (1640 -1660), війна за незалежність США (1777 – 1783), Французька революція (1789 – 1794) – такі історичнікрапки відрахування нових педагогіки і школи.
Немає коментарів:
Дописати коментар